Розділ 34. Морозна прогулянка

– Чого він хотів? Знову намагався дізнатися рецепт? – запитав Арден, коли я повернулася до нього. Листочок я відразу ж заховала до кишені пальта: чомусь здавалося, що показувати його лордові Елмору – не найкраща ідея. 

Мить я мовчала.

– Не зовсім, – зрештою промимрила я, думками все ще далеко від Ардена. Що це було за ім’я? Чи я справді чула його, чи  мені здалося? 

Арден дивився на мене трохи стривожено. Його долоня м’яко опустилася на моє плече. 

– Ти справді втерла йому носа там. Це було… на диво видовищно. 

Мої щоки проти волі почали вкриватися рум’янцем. 

– Дякую. 

Але лице Ардена поволі стало не таким вже й захопленим. 

– Певно, не так вже й весело весь час сидіти у Зимовому замку, – сказав зрештою він, знову складаючи мою долоню собі на лікоть. Я знову на мить подумала про те, наскільки все це було на межі пристойності – зрештою, я була звичайною кухаркою, а він – не просто лордом, а цілим собі графом. – В тебе справді талант. 

Я тільки відмахнулася. Як і будь-якій людині, що присвятила своєму ремеслу значно більше, ніж десять тисяч годин, мені було майже образливо, коли мої вміння називали талантом. Якщо він і був в усьому цьому замішаний, то на кілька відсотків, не більше. Усе інше – праця, праця і ще раз праця. 

Але про замок… В голові вилізло одразу з десяток запитань, і я не стала чекати, аби їх поставити – зараз, посеред шумної вулиці Кандоліну, Ардену нікуди буде тікати від відповіді. 

– Ардене, – почала я обережно. – Ти ж повертався до Елмору раніше, так? 

Чоловік поряд відразу ж примружився, і я відчула, як напружилося його плече під моєю рукою. 

– Хто тобі розповів? – наче невинно поцікавився він. 

– Неважливо. Чому ти не повертався до Зимового замку? – запитала я напролом, намагаючись не пропустити у голос залишкової обрати Розмарі. 

Замок без господаря – це не тільки легка нажива для слуг. Це також гарантія, що ніхто не дасть їм хороших рекомендацій, якщо вони вирішать піти на інше місце. Гарантія, що в них немає й шансу пробитися кудись нагору та отримати нове, краще життя. Зимовий замок був сонним царством у найгіршому розумінні. 

– Я не… – Арден замовк та глитнув, його адамове яблуко нервово прокотилося вгору й вниз. – Була причина. 

Ми пройшли кілька кроків мовчки – я чекала, поки чоловік скаже хоч щось ще, а Арден тільки щосили намагався уникати мого погляду. Втім, я вже здогадувалася, яка там була причина: зелена й напівпрозора. 

– Це через Стефані, так? – тихо запитала я. Якщо я думала, що плече Ардена було кам’яним, тепер воно стало й взагалі твердішим за алмаз. Він наче став меншим, сам якимось прозорим. 

Як потрібно було любити людину, аби так реагувати на її смерть через роки? Чи навіть десятиліття? Дивитися на лице Ардена було й справді майже фізично боляче: воно все було сповнене якогось глибокого, болючого навіть не жалю – провини. 

– Через неї. Звісно ж, через неї, – він гмикнув, наче це був якийсь жарт тільки між ними двома. 

Певно, у замку вирувало стільки спогадів, що повертатися туди було надто болісно. 

– Скільки ви були разом? – запитала я, намагаючись просочити у голос якомога більше теплоти. Ми вийшли з тісних закутків старого міста, і тепер йшли, певно, головною вулицею Кандоліну – широкою, заповненою з обох боків різними святково прикрашеними крамницями та магазинчиками. В кілька з них потрібно було потрапити й мені. 

Частково для того, аби купити продукти й прилади на кухню, а частково – через десятки доручень пані Циндри. 

– Надто мало, – відповів Арден, коли я подумала вже, що він повністю проігнорував запитання. – Надто мало. 

Він замовк, та і я не знала, що додати. Я ніколи так не страждала ні за ким. Я навіть не знала, чи закохувалася взагалі колись по-справжньому. З Сашком було добре: він прибирав квартиру, коли мене днями не було вдома, нам подобалися однакові фільми і книги, і він, в цілому, був зручним. Але кохання… Мені завжди хотілося вірити, що це щось значно більше, ніж просто зручність. 

Вивіска однієї з крамниць – “Особливі костюми від пані Лель” – світилася навіть у яскравому денному сяйві більше за інші. Я спинилася перед нею, а тоді звірилася зі списком. Там мені потрібно замовити уніформу для покоївок. 

Перед крамницею зібралася купка юних дівчат, що чомусь не заходила всередину, наче очікувала на когось. Звісно ж, цим кимось не був Арден Елмор, але варто їм було помітити його високу постать, стало ясно, що й таку здобич вони впускати не збираються. 

Дівчата зашепотілися і дуже швидко, професійно перегрупувалися: деякі начебто говорили між собою, намагаючись виставити свої лиця і сукні у найкращих ракурсах, інші прикривали лиця віялами у вдаваній скромності, а Арден… 

В одну мить ми йшли з ним разом, а іншої миті я ледь не полетіла лицем у стоптаний брудний сніг через те, як різко він зупинився. Звісно, його сильні руки вже далеко не вперше за день підхопили мене, але після цього він не ступив ані кроку. 

– Ардене?.. – розгублено повернулася до нього я. Він стояв до мене пів боком: аби навіть випадково не кинути погляду на зграйку яскравих, як екзотичні птахи, дам.