Розділ 30. Урок для лорда

Коли я пояснила приголомшеній Ейвор, що ж це за дивовижна рослина лежала на оксамитовій подушечці у зачаклованій скриньці, вона спершу дивилася на мене з недовірою, а тоді розсміялася. 

До того ж розсміялася так, що аж сльози на очах виступили, і не могла зупинити реготу добрі п’ять хвилин. Я вже почала хвилюватися за кухарку, коли та нарешті втерла очі й крізь напади смішків вичавила:

– То це вона, ах-ха, просто маже собі багно на лице кожен день? І зі смальцем, і пухом ворон… і лопахом, чи як його там? – сміх Ейвор знову рознісся склепіннями кухні, і вона аж сперлася на стіну, аби не впасти. 

Я ж тим часом дістала тістечка з печі й заходилася готувати ще один десерт – синабони з корицею, що в мене завжди асоціювалися з Різдвом. Звісно, надто старатися для леді Елмор не хотілося – та й не мусила я це робити, відверто кажучи – але за столом, певно, сидітиме й Арден. 

А я хотіла йому якось віддячити за те, що взяв нас у столицю. Та не тільки у справах, а в справжню відпустку! На чотири дні, і це щонайменше. Часу мало б вистачити й на те, аби найняти слуг, і купити решту речей, і відпочити. 

А побачити столицю я хотіла все сильніше кожного дня, що проводила у заметеному снігом Зимовому замку; тут на мене десь чекало відкриття цукерні – можливо, через роки, але десь тут, серед вуличок міста, ховалася будівля, що колись буде належати мені. 

Тож я скоренько пояснила Ейвор, що я хочу зробити. Та слухала уважно, але супилася – звісно ж, вона ніколи й не чула про такий рецепт. Але поволі її лице наповнювалося розумінням, і ми взялися робити тісто. Готове відставили підходити неподалік печі і присіли на хвильку відпочити, коли двері без жодного стукоту відчинилися. 

Ейвор підхопилася, наче її в зад вжалила оса, і виструнчилася так, наче опинилася прямо на параді в самого імператора, не менше. Я теж підхопилася, наслідуючи її приклад, а тільки тоді озирнулася до проходу. 

Там, розгублено застигнувши, стояв Арден. 

Він дивився по сторонах, ще не помічаючи жодну з нас за високими стосами каструль та казанів, а тоді обережно пройшов всередину, причиняючи за собою двері, наче очікував, що будь-якої миті підлога може перетворитися на лаву. 

Я висунула голову з-за казана й махнула йому під перелякане шипіння Ейвор. 

– Що ви тут робите… лорде Елморе? – запитала я з інтересом, намагаючись струсити залишки борошна з рук і фартуха. 

Чоловік перевів на мене погляд, і тільки тоді я побачила, наскільки він став рум’яний, навіть червоний – наче біг сюди всю дорогу. 

– І що сталося? 

– Матір. – коротко відповів він, наче це пояснювало все. І, на диво, це таки справді пояснювало все. Втім, Арденові було ще що сказати. Він впав на найближчий стілець, майже напевно цим розфарбовуючи свої штани ззаду у біле, і тільки тоді побачив другу служницю. 

Підхопився, схилився у легкому поклоні. 

– Пані Ейвор, добридень. 

Тоді ввічливість знову покинула його, й він прикрив долонею лице, важко зітхаючи. 

– Вона ніяк звідси не піде. Ніяк! А я ж придбав їй два маєтки в столиці, один в Елморі, і ще два на берегах океану… 

Я поплескала Ардена по плечу, не знаючи, що сказати. Сама я ніколи таких проблем не мала. Щойно мені виповнилося п’ятнадцять, я випурхнула з батьківського дому в місто на протилежному куточку країни й поверталася всього раз на рік. Всі були з цього щасливі, і жоден з нас не намагався скоротити дистанцію. 

– Можливо, час змінити замки в домі, – запропонувала я. Ейвор біля мене, що тільки-но піднялася з реверансу, приклала руки до губ і дивилася на мене, як на смертницю. 

– Це було друге, що я зробив, – повідомив Арден виснажено. – Як бачиш, результату особливо немає. 

– Як так? 

– Слуги впускають її й без ключів. Жодні мої розпорядження не діють, бо вона все ще головна леді родини. 

Я примружилася, і мені здалося, що картинка потрохи складається в мене в голові. 

– А ти ніколи не думав, що… – я замовкла на мить, підбираючи слова. – Що твоя мати намагається тебе так одружити? Аби ти знайшов собі головну леді Елмор?

Арден подивився на мене знизу вгору із таким нескінченним смутком і смиренням в очах, що я справді відчула до нього співчуття – попри те, що він точно його не потребував, а особливо від мене. 

– Та невже? – їдко запитав він, а тоді повільно вдихнув. – Я це знаю, Марі. Вона не замовкає про це вже років п’ять, не менше. І це після…. – раптом він змовк, згадавши, що поряд стояла ще й Ейвор. Мовчання тривало з пів хвилини, а тоді він додав: – Я сподівався, що шукатиму тебе довше. Тепер доведеться нам повернутися назад.

Він ще раз зітхнув, і я вкотре вразилася тому, що цей чоловік, який не боявся вийти в сніжну бурю шукати мене, який знешкоджував найстрашніші та найпотужніші прокляття в імперії, таки справді боявся своєї матері. 

Арден встав, простягаючи мені руку, і вже зробив перший крок у бік виходу. Але я стояла на місці. 

– Ні, – заперечила я. Чоловік озирнувся до мене, піднявши одну брову. – Я ще готую.