Розділ 28. Еліксир вічної молодості

Я думала, що за кілька хвилин стояння у кімнаті, наповненій цією смердючою парою я трохи звикну до запаху, але цього зовсім не відбулося. 

– Та це ж просто зброя масового ураження! – майже прокричала я до Ейвор. Здавалося, що пара не тільки знижувала видимість на кухні, але й приглушувала звуки, залишаючи нас у зеленій тиші. 

Тінь біля мене зарухалася, виявившись служницею. 

– Зачекай мить! – так само голосно сказала вона. Я розмито бачила, що вона зробила якийсь дивний рух руками, а тоді кімнатою пронісся свист – і за мить я вже бачила кути кімнати значно ясніше. 

Та вони мене цікавили не надто сильно – натомість я не могла відірвати очей від Ейвор, що тонкими пальцями стискала щось, схоже на велику морську раковину. Навколо неї утворився вир з повітря, і усе зелене, що в ньому було, засмоктувалося всередину, а тоді десь зникало.

Вже за якусь лічену хвилину і пара, і навіть запах зникли, залишаючи нас у прозорій і, головне, вже зовсім не смердючій кімнаті. 

– Що це було? – запитала я вражено, нахиляючись до дивного артефакту в руках у дівчини. 

– Смородосмок, – гордо відізвалася вона. 

Я ж гигикнула, а тоді придивилася до раковини. А це справді була вона – морська, біла й закручена, з шипами на кінцях, до яких кріпилися якісь вирізані залізні символи на ланцюжках. 

Боки раковини лініями огинали рядки й рядки літер, що здавалися мені зовсім трохи знайомими. Вони точно відрізнялися від звичайної тутешньої мови, бо ту я читала з легкістю й навіть не замислюючись. 

А тут довелося таки трохи покопирсатися в голові, аби витягнути на поверхню розуміння – і, на диво, воно справді належало мені, а не загиблій Розмарі. 

– Вітру потік і води вихор об’єднані… – повільно переклала я, торкаючись символів пальцями. Вони під моїм доторком почали нагріватися, а за мить засвітилися золотим сяйвом, заіскрили – точно як тоді, у кабінеті Ардена! 

Я миттю відсахнулася в бік, та й Ейвор, яка до того протягувала мені артефакт, відступила на кілька кроків. 

– Що це ти робиш?! – вигукнула вона, ледь не впускаючи раковину з рук. – І як ти це прочитала? Знаєш заклинацьку мову?

Я приголомшено задерла брови та дивилася на свої долоні, по яких все ще переливалися золотисті іскри. Спершу захитала головою, а тоді спинила себе. Та я ж справді прочитала щойно ті слова – ще й переклала. І що довше про це думала, то більше знань з цієї… заклинацької мови виринало в голові. 

Як наче це була якась англійська чи французька, що я вчила в університеті. Чи латина. 

На цій думці я різко себе спинила. Серце почало калатати у грудях просто шалено, і від цього іскри на пальцях не тільки не вгамувалися, а почали перетворюватися на язички чарівного полум’я, що лоскотали долоні й злітали майже до лиця. 

Не могло ж справді?.. Чи могло?

– Айн, цвай, поліцай, – майже пошепки сказала я, схиляючи голову і пильно вдивляючись у лице Ейвор. Дівчина насупилася. 

– Ти ще й мерлійську знаєш? – запитала вона здивовано. – Це ж так далеко, як ти там опинилася?

Ха! Мерлійську? Я сказала кілька слів англійською, очікуючи реакції від кухарки. 

– І артонську теж? – здивування у її голосі все наростало й наростало. 

– От тобі й хенде хох, – видушила я спираючись спиною на стіл. То що це, я знала тепер у цьому світі кілька додаткових мов? 

Зручно! І, виходить, врешті-решт, не дарма мене батьки запхали на філологічний, хоч я й рвалася на кухню. Університет я, звісно ж, кинула на випускному курсі, але щось в голові таки відклалося. 

Подивимося, як це можна буде використати. 

А поки що я зосередила увагу на Ейвор – і великому казані за її спиною. 

– То це… еліксир? – запитала я зрештою, наближаючись на кілька кроків. Дівчина поступливо дала мені місце, і я перехилилася через край казана. Місиво в ньому було… Як у фільмах про злих відьом з бородавками на носі – щось зелене, з повільними, все ще трохи смердючими бульками, що поволі виринали на повітря і лопалися з огидним звуком. 

– Та ж воно, – Ейвор схилилася над казаном разом зі мною, а в руках вона вже тримала черпак. Вона занурила його в жижу, поводила, підчіпляючи на нього якісь незрозумілі розварені шматки чогось, і набрала еліксир вічної молодості у немалу глиняну миску. 

– І… що в ньому? 

Я ніколи не була великою фанаткою косметики – але раз на місяць чи два ходила на різні процедури у салон – просто щоб хоч якось витратити на себе ті гроші, що заробляла. На щось інше часу просто не було. І жодна, навіть найбільш дивна маска на землі не виглядала настільки огидно. На щастя.

– Всього потрохи, – відізвалася дівчина. Вона зав’язала свої коси над головою, аби часом одна з них не звалилася в казан, а тоді почала в нього щось досипати. Я уважно стежила за її рухами. – Корінь селери, а ще подрібнені морські раковини, сушені крильця кажана, пів банки воску, відерце свинячого смальцю, зовсім трохи воронячого пуху, одне копито чорного лоша, дрібка пилу з кісток дракона і… 

Додавши усе вищезгадане у казан (особливо мене заінтригувала частина про кістки дракона) вона пішла геть від казана, а тоді поманила мене за собою пальцем.