Розділ 26. Мірика Елмор

Мамо?

Я швидко озирнулася на Ардена, а тоді знову перевела погляд на жінку, намагаючись тримати у голові, що вона була його матір’ю. Зіставити цей образ з прекрасною жінкою, що йшла до, вочевидь, сина з розкинутими обіймами, не виходило. 

– А хто це з тобою? 

Вона перевела погляд на мене, швидко ковзнула від лиця і до самих черевиків – а тоді знову відвернулася, як наче я була пустим місцем, зовсім не вартим уваги. Як наче вона випадково прийняла мене за людину, а я виявилася звичайною служницею. 

– Я так довго тебе чекала… – продовжила вона ледь не зі сльозами на очах, як наче й не було зовсім попередньої репліки, та Арден все ж не дав їй забути про сказане. 

– Це моя головна кухарка. Розмарі, – він представив мене повним іменем, а тоді зробив невелику павзу, наче намагався пригадати моє прізвище. Марно – і мене це зовсім не здивувало, бо я свого теж не знала. 

Розмарі підкинули у монастир ще зовсім малою, і там не було звички придумувати прізвища для тих, в кого їх від початку не було. 

– Так, звісно, – відмахнулася його матір. В її жестах, голосі, усій поставі була така королівська зневага, що я проти волі навіть захопилася – було б непогано вміти реагувати на все так само. – Невже ти вирішив повернутися до столиці? Давно пора, сину! Тут усі тебе зачекалися. Ходімо, я познайомлю тебе з леді Вілтор – така гарна дівчина, і як грає на віолончелі!..

Жінка напозір ніжно прихопила зап’ясток Ардена, але я була переконана – її пальці стиснулися на руці сина залізними лещатами. Ось тільки він і сам нагадував гору, тож навіть під усім натиском матері не зсунувся ані на йоту. 

– Пробач, мамо, не зараз. Я не повернувся, а приїхав у справах. Із Розмарі, – він вказав на мене, а в мене ж виникло бажання відступити на кілька кроків, а ще краще – сховатися за найближчою колоною. 

Втім, натомість я тільки зробила крок вперед, розпливлася у широкій посмішці і вхопилася за долоню жінки – якраз ту, якою вона ще не відпускала Ардена. Під враженим і дещо згидженим поглядом поважної матрони я потрусила її руку у повітрі. 

– Як приємно познайомитися, леді Елмор!

Вона вирвала свою долоню з моєї та обтерла руку спершу об сукню, а тоді – об мереживну хусточку, що дістала з кишеньки. 

– Навзаєм, – видушила жінка, і в ту ж таки мить відвернулася від мене геть. Та надто пізно – Арден вже стояв у пентаграмному колі – такому ж, як і те, що лишилося у замку. 

– Скоро повернуся, мамо! Розваж поки що Марі!

Ледве він договорив слова, як його силует вибухнув тисячею золотих іскор і зник з кімнати. Що не кажи, а видовище збоку було тим ще. Я ж ще мить дивилася на місце, де раніше стояв Арден, а тоді повільно перевела погляд на жінку поряд. 

Гад мене підставив! Залишив саму зі своєю матір’ю – а враховуючи те, що сам Арден говорити з нею бажання надто багато не мав, я підозрювала, що особа вона не найбільш приємна. 

Кілька митей ми стояли, все ще споглядаючи залишки іскор, що пролітали повз нас кімнатою і зрештою розчинялися у повітрі. Згодом леді Елмор кахикнула. Кахикнула ще раз, а за секунду розвернулася та рушила геть. 

Я мовчки дивилася їй услід, аж поки вона не наблизилася до величезних дверей, що вже стояли прочинені. І добре – бо вони були такі велетенські, що одна людина точно не зуміла б з ними впоратися. 

– Кхем, – знову сказала матір Ардена, цього разу навіть не намагаючись замаскувати цей звук під справжнє кашляння. – Я маю чекати на тебе вічність?

Я підняла брови, але залишилася стояти на місці. Від леді мене відділяли вже добрі метрів двадцять. 

– Але я маю зачекати на лорда Елмора, – зауважила я, косо поглядаючи на пентаграму. Вона не світилася і не видавала жодного сигналу, що з неї ось-ось з’явиться пані Циндра разом із винуватцем мого скрутного становища. 

Леді Елмор біля дверей склала руки на грудях. 

– Навіщо це, цікаво знати? Те, що він взяв служницю до столиці, не значить, що ти будеш сама залишатися у чужому домі. 

Вона поманила мене рукою, і цього разу я піддалася. Зрештою, сваритися з матір’ю свого титулованого роботодавця я зовсім не планувала. Вислизнула за леді Елмор у коридор, а тоді рушила за жінкою, що тримала спину так рівно, наче заковтнула палицю. 

– Я не очікувала такої безвідповідальності від Ардена, – зрештою прорекла жінка, не обертаючись до мене. – Хто-хто, а він мусить знати, що таке дистанція і як її тримати. Особливо зі слугами. 

В її голосі була якась гіркота, і мені не потрібно було довго сушити голову, аби зрозуміти – дистанцію Арден тримає зовсім не зі слугами, а зі своєю матір’ю. І, спостерігаючи за затягнутою у сатин та шовк спиною леді Елмор, що вела мене кудись на нижні поверхи дому, я цілком розуміла, чому. 

Ми пройшли повз кілька дорого обставлених зал, що наче увесь час були напоготові приймати гостей – усе на противагу Зимовому замку, де балки скрипіли й розвалювалися, з килимів випадали жмутки пилюки, а у зачинені кімнати не варто було й сувати носа через загрозу бути живцем похованим під завалами мотлоху. 

В якусь мить стало очевидно, що спускаємося ми у підвали – віконечка ставали все меншими й меншими, а тоді зовсім вкрилися зовні снігом. В якусь мить вони зникли, і вже зовсім не такі помпезні сходи під нашими ногами освітлювало тільки непевне світло чарівних свічок.