Розділ 23. Несподіване оголошення

Наступного ранку Арден застав мене у коридорі прямо перед покоями. Я, цього разу самотужки, займалася тим же, що й попереднього ранку – відмивала увесь безлад, що знову за ніч створила Зелена леді. 

Чоловік вийшов, потираючи шию, а тоді зупинився, наштовхнувшись поглядом на мене. 

– Марі! – на його щоках розлився ледь помітний рум’янець. – Ти розбудила мене вчора, а то проспав би в кріслі усю ніч. Дякую.

 – Аж підскакую, – відмахнулася я, вимочуючи ганчірку у мильній воді. – Будь ласка, тобто. 

Тоді повернулася до стирання слова “Зрадник”, наново наведеного на стіні невідомою субстанцією червоного кольору. Надії на те, що це не кров, ставали крихкішими з кожною миттю. 

– Що?. – вираз розгубленості на лиці лорда вже почав ставати звичним. А тоді він нарешті помітив стіну. – Це знову Зелена леді?

– А хто ж ще? – я почала знову агресивно терти пляму, намагаючись не думати про всі ті речі, які я могла б зараз робити, якби тільки не привид. Арден ще кілька митей стояв за моєю спиною, над чимось роздумуючи. 

– Я маю дещо зараз зробити, – коротко сказав він і втік, залишаючи мене у коридорі одну. Я тільки дивилася йому вслід, а тоді повернулася до нудного відмивання стіни. І який сенс у тому, що я була тимчасово головною кухаркою палацу, якщо половину дня мені доводилося присвячувати не стільки готуванню, скільки відшкрібанню замку?

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Цукерки таки застигли! І неабияк, а практично ідеально – наче я не робила їх з того, що першим під руку підвернулося, без обладнання та навіть термометра! Я обережно постукала нігтем по одній, а тоді надкусила її. 

Примружила очі від насолоди, бо смак був… 

Я завжди любила солодощі – на щастя, могла їсти їх скільки завгодно, і не відчувати ніяких неприємних наслідків – ані в зубах, ані на фігурі. А ці нагадували про дім, про шоколадні цукерки ручної роботи, якими я іноді балувала себе після роботи. Сил на те, аби готувати свої, зазвичай після зміни у “Квітковому присмерку” вже просто не лишалося. 

Зрештою я відклала сім цукерок, що залишилися. Ще можна дещо змінити – додати більше малини, трохи попрацювати з ганашем, можливо, прикрасити їх зверху пудрою чи крихтою… Але це був старт. 

На обід я запекла кілька куріпок та приготувала м’який суп з броколі та цвітної капусти. Доповнила його хрусткими грінками, а тоді взялася за десерт. Хотілося потішити себе, а заодно й Ардена, крем-брюле, чи ще чимось смачненьким, але відсутність більшості кухонних інструментів неабияк заважала планам. 

Тож довелося обмежитися печивом з нехитрим малиново-чорничним кремом та медовою крихтою. Все це я виставила на стіл, коли троє інших учасників обіду вже сиділи, майже стискаючи виделки від нетерпіння. 

На рот чомусь сама собою наповзала посмішка: готувати та бачити, наскільки це подобається іншим було справді приємно, і за постійною роботою у ресторані, де зазвичай не було часу слідкувати за реакцією гостей на страву, я вже й забула про це просте задоволення. 

– Пахне неймовірно, – підлестився Арден, але я бачила, що думки його літали точно не у малій обідній залі. 

Пані Циндра кивнула, а Рован, який останніми днями все частіше з’являвся у замку, навіть трохи посміхнувся. Якби я не знала лісника, точно сприйняла б цю посмішку за небезпечну, адже він навіть за обідом тримав за спиною свою сокиру. Втім, я бачила ще сьогодні вранці, як він страшенно закоханими очима намагався непомітно спостерігати за пані Циндрою, тож увесь страх, який ще міг ховатися у тілі Розмарі, давно зник. 

Я легко посміхнулася лісникові та сіла за своє місце, але за столове наряддя ще не бралася. Чомусь в мене було відчуття, що Арден ще має, що сказати. 

І передчуття дійсно справдилося: за пів хвилини мовчазного роздивляння стола чоловік піднявся на ноги та проголосив:

– Сніг вже спадає. 

Ми синхронно повернулися до великого вікна, аби так само синхронно кивнути та погодитися: справді спадає. Тепер він вже не грозився перетнути вікна першого поверху та поховати замок повністю. 

Ще кілька днів, від сили тиждень – і можна буде вибратися до міста. Я цього чекала особливо. 

Хоч я вже й вирішила для себе, що заклад відкриватиму не тут, а у столиці, обдивитися околиці, порозпитувати місцевих все ж хотілося. І – найважливіше – відвідати кілька місцевих закладів. Яка тут була кухня? Чи справді у ресторанах і тавернах простому люду подавали те саме, що їли дворяни? 

Без знання забаганок місцевих далеко не просунуся, тож мушу якомога швидше з цим розібратися. 

– І я тут подумав… – Арден застиг, наче все ще не міг зважитися висловити те, що він там собі подумав. Потім він тяжко зітхнув та закінчив: – Ми маємо провести у замку бал. 

Першу мить ми сиділи мовчки. Тоді пані Циндра повільно опустила виделку та ножа і спокійно заперечила:

– Неможливо. 

На здивовано підняті брови Ардена вона також встала: 

– Нас троє! Заледве вистачає для того, аби замок просто не розвалювався. Вже пробачте, лорде Елморе, та це просто неможливо.

Я перевела погляд з Ардена на пані Циндру, а та підтисла губи і дивилася так вперто, що я й не уявляла, як чоловікові вдасться її переконати. Звісно, він був лордом і міг наказувати. Але, певно, і він чудово знав, хто насправді керував цим замком.