Розділ 22. Пробудження

Шкіра ніби горіла, але це не було боляче. Тільки трохи лоскотно, а ще рука Ардена на плечі відчувалася тепер холодною, як лід. Його очі навпроти моїх спалахнули інтересом і здивуванням, а за мить тепло зникло – і холод теж. 

– Що… Що це було? – запитала я, намагаючись вирівняти дихання. Повітря наче не хотіло затримуватися у легенях, і мені здавалося, що я щойно пробігла марафон. 

Арден на це не відповів. Він дивився на мене, насупившись, наче не розумів, що ж бачить перед собою. 

– Оце так дивина… – нарешті видихнув він, відступаючи на крок. Він дивився на мене, але наче й крізь: ніби роздивлявся моє нутро прямо через одяг та шкіру. 

– Про що ти говориш?

Я підняла брову та поборола бажання ще раз відступити. Раптово тіло почувалося важким і незатишним – так само як тоді у печерах, коли мені дивом вдалося затягти воза на кам’яну платформу. 

Арден обійшов навколо мене, поклацуючи язиком. 

– Магія у тобі є, в цьому сумнівів немає. І сильна! – він скривив губи у недовірі, а тоді примружився. – Та й ти не збрехала. Вона тільки пробуджується… А тобі скільки років?

Мені, Марії Вертій, було двадцять сім. А ось Розмарі нещодавно тільки виповнилося двадцять п’ять, тож я назвала останню цифру. 

– Ніколи раніше такого не бачив, – насуплено відповів мені чоловік, присідаючи на стілець. – Зазвичай чари пробуджуються до одинадцяти, ну від сили тринадцяти років. А щоб у двадцять п’ять! Та вони й не спали у тобі. Таке враження, наче ще кілька тижнів тому їх і справді не було. 

Я відчула, як рум’янець починає розливатися лицем. Я підозрювала про причину цієї аномалії, але зізнаватися Арденові не хотіла. Знання, що я зайда, точно не зробить ані мою роботу у замку, ані життя у Кандолінській імперії простішим.

– Ти щось знаєш? Що з тобою сталося, що пробудило у тобі магію? – інтерес Ардена вже міцно змішався з підозрою, і я удала, що замислилася.

– На мене напала Зелена леді у цей час, – сказала я повільно, намагаючись не говорити відвертої брехні. Зрештою, напад привида і справді став одним з кроків до пробудження магії. 

Арден завмер. 

– Справді?.. – запитав він розгублено, але тут вже не було недовіри. Він дивився на стіну кабінету, наче очікував, що Зелена леді з’явиться тут же перед ним. – Вона завдала тобі шкоди? 

Я похитала головою. Зелена леді була не дуже приємною, але до справжнього рукоприкладства вона не опускалася – принаймні, поки що. 

– Тільки налякала. Я кинулася від неї геть садом, а тоді перечепилася за корінь і впала. Майже всю ніч пролежала без свідомості. 

Я поділилася всією історією, за винятком однієї маленької деталі – що наступного дня з саду до замку повернулася вже не Розмарі, а я. Про це Арденові вже знати зовсім необов’язково. 

Арден пройшовся кабінетом, а заодно й заховав скриньку на якусь з полиць. 

– І ці пів року вона ось так… тероризувала палац? – запитав він безбарвно. Я скривилася і невизначено похитала головою. Присутність Зеленої леді й справді була неприємною, але я підозрювала, що більше слуг зводила з розуму необхідність щодня виконувати купу складної роботи без жодної видимої мети. 

Та про це я Арденові також говорити не стала. Чоловік вже сів на стілець, відсунув від себе пусті тарілки – і коли тільки встигнув доїсти?.. А тепер втупився у підлогу, підпираючи голову кулаками. 

Важкі думи думав, певно. Таке бачити мені доводилося неодноразово – Володимир Петрович робив так, щойно зіштовхувався із найменшою проблемою, і якщо я хотіла отримати від нього хоч щось, спершу цю його проблему потрібно було розв’язати. Навіть якщо вона зовсім не стосувалася ресторану. 

– Що таке, Ардене? – м’яко запитала я, думаючи, чи покласти йому руку на плече для більшого ефекту.

Він мовчав ще кілька митей, а тоді сів рівно, і натягнув на лице спокійний вираз. 

– Все гаразд, Розмарі, – сказав він. Та одне те, що він назвав мене на повне ім’я, свідчило краще за будь-що інше, що все негаразд. Але, вочевидь, Арден Елмор відрізнявся від Володимира Петровича – принаймні у бажанні звалювати на інших свої проблеми. 

Але залишати все, як є, я не збиралася! Отак ось залишиш його самого, і ще мало до чого додумається? Я бачила, та вже й з перших рук, так сказати, дізналася про те, що Арден – хороша людина. Може, він ще й від своєї всеосяжної доброти вирішить виселити усіх з палацу? І що я тоді робитиму без роботи? 

– Тоді… розкажи мені, чим це ти займаєшся, – попросила я, ще раз оглядаючи кабінет. Запитання було тільки частково продиктоване бажанням його відволікти. Мені справді було цікаво – я не розуміла призначення половини речей у кращому випадку, а ще більше я не розуміла їхнього стосунку до Ардена. 

Очі в чоловіка наче загорілися, щойно я запитала його про роботу. Я знала це відчуття, але було дивно бачити його збоку у комусь іншому. 

– О, всілякі дрібнички, – махнув рукою він, але мені не потрібно було бути чаклункою, аби знати, що він щонайменше применшує. – Тут і там знімаю прокляття з речей, а ще замовляння, прокльони і нашіптування. Хто б міг подумати, що з останніми буде найскладніше?