Розділ 21. Важлива робота

Я підозрювала, що чоловік сидить у кабінеті: навіть тиждень з лишком, що він провів у замку, вже ясно показав, що він не був з тих аристократів, що займалися тільки триньканням накопичених предками грошей. Ні, в Ардена була робота – ось тільки поки що я зовсім не розуміла, яка саме. 

Я майже розлючено промаршувала до кабінету лорда Елмора та відчинила двері навіть без стуку, хоча й знала, що робити так – найбільший ступінь неповаги до аристократа. Ось тільки лорд Елмор не звернув на це й найменшої уваги. 

Він схилився над чимось маленьким на столі, весь обплутаний чорними, довгими джгутами, такими міцними і лискучими, що я навіть на мить не сумнівалася – це магія. Магія настільки сильна, що навіть я могла її бачити. 

– Марі? – запитав він розгублено, відірвавшись від маленької скриньки тільки на мить. Потім ще один джгут магії потягнувся до нього, і він миттєво повернувся до чаклування, чи що він там робив. Його пальці вимальовували дивні, незрозумілі мені візерунки над скринькою, скручуючи нитки магії у вузлики та петлі, як якесь макраме. Я ж придивилася до  скриньки – не покидало відчуття, що я її десь вже бачила. Ось тільки зловити думку за хвіст не виходило. 

Я обережно поставила тацю з їжею якомога далі від нього на стіл і завмерла, не знаючи, що робити. 

Раптом нитки почали натягуватися, і сильно, залишаючи на зап’ястях та передпліччях Ардена ясні червоні сліди. Він щось пробурмотів – і цього разу я точно знала, що невідомі слова не були закляттями, а скоріше лайкою. 

– Сіль! Принеси мені сіль, Марі! – вигукнув раптом він, скривившись. Джгути скриньки почали стискати його руки сильніше, подекуди на шкірі виступили тонкі смужки крові. Я розширила очі та пробіглася очима по кабінету. Минулого разу він здався мені практично пустим, безособовим та зовсім нецікавим. 

Втім, за кілька тижнів порядкування Ардена кімната змінилася майже до невпізнаваності: зникли випадкові книги, великий письмовий стіл посунувся в куток. Його місце зайняла незрозуміла конструкція, за якою і стояв зараз Арден. Це все ще був стіл, але з такою кількістю рівнів, шухляд, полиць, якихось незрозумілих прозорих кріплень, трубок та гачків, що я взагалі не могла уявити, для чого можна використовувати цю річ. 

А ще всі шафи заповнилися неймовірною кількістю речей – баночок, стосиків листків, скриньок, статуеток, медальйонів – наче це був не кабінет лорда, а лігво дракона, що тягнув до себе усе блискуче і дорогоцінне. 

– Швидше! – вигукнув Арден, і він вже не міг стримувати виразу болю на лиці. Всі його руки до плечей вкрилися кривавими смугами, і джгути не припиняли здавлювати його. Ба більше, з’явилося кілька нових, і вони тепер обхоплювали його торс. Я дивилася на нього якусь мить, завмерши, і побачила, що з-під краю закочених рукавів починають поширюватися темні блискавки, які я бачила раніше на грудях в чоловіка. 

Та тихий, приглушений стогін, що вирвався з його губ, отверезив мене, і я почала метатися кабінетом, шукаючи сіль. Та знайти її було неможливо – не серед десятка білих порошків, що вишикувалися рівним рядочком на полиці. 

Я стукнула себе по лобі – сіль! Я ж носила з собою сіль – її залишки у мішечку, що дала мені пані Циндра. Тремтливими руками я витягла мішечок, дивом не розсипавши його по підлозі, а тоді понеслася до Ардена. Я помітила, що в того вже дрижали коліна, і він сперся ногами на стіл, небезпечно нахилившись вперед. 

– Ось, – я спробувала втиснути його в руку чоловіка, але той відмахнувся від мене, як від мухи.

– Всередину, – прохрипів він. – Сип всередину! 

Я подивилася на стіл – скринька стояла відчинена, і на її дні клубочився якийсь чорний, темний туман. Я прикусила губу та перевернула мішечок. Як і очікувалося, з нього висипалися всього кілька крупинок – жалюгідні залишки. 

А тоді я завмерла – це ж була не звичайна сіль! Чи не зробила я зараз якоїсь страшної дурниці? Можливо, Арден через мене і цю дурну помилку зараз загине? 

Я й не думала, коли вхопилася за його передпліччя – якраз там, де чорні нитки чарів зі скриньки перепліталися на його скаліченій шкірі. Долоню запекло, і я її майже відсмикнула; але тоді її запекло ще раз, та вже інакше: наче тепло йшло зсередини мого тіла. 

Арден розширив очі. В ту ж таки мить чорні нитки почали розпадатися прямо в нас на очах. Скринька затремтіла, з її дна почав валити сірий дим, що не світлішав, а наче набував форми й обрисів. Якусь мить чоловік спостерігав за це з дослідницьким інтересом – наче це була жаба, яку він збирався препарувати, але всього через мить він побіжно насупився. 

Вже за секунду він потягнув мене за обидві руки на землю, і ми вдвох важко впали під стіл. Щось вибухнуло. Не щось, звісно ж, а скринька – це було ясно принаймні з дірки над нашими головами, де ще зовсім нещодавно була частина стільниці. 

– Що, в демона… – пробурмотів Арден, торкаючись чорної обпаленої діри в себе над головою. Тоді швидко повернувся до мене. – Ти в порядку?

Я кивнула, хоч і не була насправді впевнена. Серце то починало гупати з неймовірною швидкістю, то зовсім завмирало. Принесла лордові вечерю, називається. 

Що, як я зруйнувала щось дуже цінне? Мені доведеться гнути на нього спину ціле життя, аби розплатитися! Серце знову почало битися із шаленою швидкістю, і мені довелося прикласти руку до грудей, бо здавалося, що воно зараз вистрибне.