Розділ 20. Стефані Елмор

Крик тривав і тривав, і всі ми водночас позатикали вуха руками – тільки Арден стояв так само як і раніше: склавши руки на грудях. Він дивився на привида прямо і довго, і тоді в одну мить Зелена леді просто зникла – розчинилася у хвилю туману, що за лічені секунди розвіявся коридором. 

– То ти знав? – випалила я, щойно ми опинилися у кришталевій тиші. – Знав про Зелену леді? 

Арден насупився й озирнувся до мене, підіймаючи одну брову. 

– Зелену леді? То це так ви назвали її?.. – він провів рукою по волоссю, опускаючи лице. Але я все одно помітила, що вираз на ньому застиг сумний і глибокий. Він точно знав цю жінку за життя, тут не могло й бути сумнівів. – Звісно ж, знав. 

– Лорде Елморе, вибачте нам за те, що вам довелося це побачити.

Пані Циндра витягнулася в струнку, а тоді схилилася у глибокому реверансі. Вона не підіймалася з нього, аж поки Арден не торкнувся її плеча з легким роздратуванням на лиці. 

– Вашої провини тут зовсім немає. Але ми тільки-но мали розмову про приховування від мене важливих речей. І це якраз те, що я хотів би чути відразу ж. 

Він розвернувся і посунув у бік обідньої зали. Ми все ще стояли серед коридору – приголомшені й трохи присоромлені. Бідолашна пані Циндра заледве підіймала голову від підлоги. 

– То що на десерт, Розмарі? – запитав Арден, як ні в чому не бувало. Він притримав двері для мене та пані Циндри, Рован зайшов останнім. 

– Морквяний пиріг, – проголосила я відсторонено, і всі троє синхронно скривилися. Ти бач! Це вони ще просто мого пирога ще не пробували! 

Я підняла клоше з блюда, що стояло посередині столу та розклала усім по шматочку пирога. Ардену, що кривився найбільше, дістався найтонший – аби він розкаявся та попросив добавки. 

Коли ми нарешті знову розсілися за чаєм, я невпевнено запитала:

– То… Хто ж така ця Зелена леді? Стефані, правильно? 

Пані Циндра кинула на мене суворий погляд. 

– Не Стефані, а леді Елмор, – гостро сказала вона, а я повільно розкрила рота, а тоді знову закрила його. То економка збрехала! Був таки зв’язок між лордом та привидом!

Втім, сам Арден тільки махнув рукою. 

– Неважливо – нехай буде Стефані. Зрештою, вона в могилі вже ось як десятий рік. 

Його погляд перемістився на мене: на диво спокійний і не збентежений. 

– Це була моя дружина, – сказав він, і в його очах майнуло щось глибше. Мені не потрібно було думати надто довго, аби зрозуміти: вона була йому небайдужа; в його серці лишилися жалі і шрами, які не загоїлися навіть за десятиліття – а це таки немалий час. 

– Я… – пробелькотіла я, опускаючи очі в тарілку. – Співчуваю. 

Арден махнув головою. 

– Не варто. Що пройшло, те пройшло. Поклади мені, будь ласка, ще шматочок. 

Я послухалася, але уникала дивитися на Ардена. Його простягнута рука з тарілкою не дрижала, але голос звучав сухіше, ніж зазвичай. Він з силою встромив виделку у морквяну начинку та їв далі, не звертаючи уваги на те, що ніхто інший ще навіть не торкнувся страви. 

– То її привид був тут увесь час? – запитав зрештою Елмор, повертаючись до мене. Я тільки знизала плечима – бо Розмарі ж тут працювала тільки кілька років. Пані Циндра мовчала, навіть не підіймаючи очей, і краєчком ока я помітила, що вона страшенно зблідла – і чому? Несподівано подав голос Рован. 

– Ні. – сказав він коротко і тихо. – Поки ми виконували ваші приписи, дух не з’являвся. Зелена леді розізлилася тільки пів року тому – коли… 

Він замовкнув, не договоривши, а Арден відмахнувся рукою:

– Повірте, вашої провини у цьому точно немає. Я здивований, що це працювало так довго – зрештою, хто міг подумати, що сотня слуг погодиться десять років робити бездоганно абсолютно безкорисну роботу? 

– Але для чого? – втрутилася я, хоч вже й здогадувалася про відповідь. 

Арден знову відсунув від себе пусту тарілку. Кинув кілька поглядів на блюдо з залишками пирога, а потім перевів очі на мене. 

– Іноді незавершені справи тримають людей навіть після смерті. І є причини, з яких Стефані ще не може піти, а я нічого не можу з цим зробити. Та я виявив, що якщо намагатися підтримувати у замку видимість, наче вона ще жива, тоді можна звести її істерики до мінімуму, – він втер рота серветкою і говорив сухо, але не міг приховати біль на дні очей.

Пані Циндра стиснула кулаки на колінах і невпевнено подивилася на чоловіка.

– Лорде Елморе, якщо дозволите… – почала вона, і її голос ледь помітно дрижав. – Нас завжди цікавило одне – чому ви не наказали упокоїти леді Елмор? 

Якщо й існувало одне запитання, яке могло повністю зіпсувати атмосферу в кімнаті, то це було воно. В мить Арден насупився і з його лиця зникло будь-яке людське почуття – лишилася тільки непроникна маска, через яку нічого не вдавалося побачити. 

Він відклав келиха, якого тримав до того, а тоді сухо відповів. 

– Є причини, які не дозволяють цього зараз робити. – Він кинув швидкий погляд на мене спідлоба, а тоді знову втупився у стільницю.