Розділ 19. Консиліум

Знайти лорда Елмора та пані Циндру, що вже відгукнулася на клич, було не так вже й просто. Я блукала коридорами, зазираючи у кожні двері, але за кілька хвилин пошуків знайшла тільки Рована, який стримано, але вже наче м’якше мені кивнув. 

Далі ми пішли разом, та коли здалеку я вчула невиразні голоси, спинилася, а також рукою зупинила і лісника. Ми обидва нашорошили вуха; на щастя, кам’яні стіни палацу чудово пропускали усі чужі розмови, що робило підслуховування на диво простим і приємним. 

– …та неважливо, як вона тут керувала раніше. Тепер тут я – тож коли ви зіштовхнетеся з проблемою, маєте приходити до мене. І точно не вирішувати самі щось таке!

Голос Ардена був не злий, але радше засмучений. Я хотіла послухати далі, але не змогла – Рован вирвався з-під моєї долоні та кинувся вперед – не інакше, як на захист економки. 

Але й я не відставала – і ми майже застрягли в проході, зіштовхнувшись плечима. 

– А ось і ви, – сказала пані Циндра, майже по-королівськи киваючи нам обом, наче її щойно тут не вичитували. – Сподіваюся, вам вдалася робота?

Ми обидва кивнули, намагаючись не дивитися в очі лордові, на що він примружився, але нічого не сказав. Ми всі перезиралися один між одним, аж поки я не запитала: 

– Ви щось хотіли, лорде? – я здійняла брову, і Арден прокашлявся. 

– Гм… так. Хотів. Це стосовно обіду… 

Я вигнула брову вже більш критично. 

– Щось було не так? – ввічливий, але гострий інтерес різав, як бритва, і чоловік відступив на крок, навіть не помітивши цього. 

Але потім Арден підняв руки і закінчив:

– Все було чудово, Марі, – він глитнув. – Але відтепер я бажаю обідати у малій залі, а не великій.

Ми з економкою та лісником перезирнулися. 

– Гаразд, – повільно погодилася я. – Це все?..

– Ні, – очікувано зауважив чоловік. – Я хотів запросити вас усіх приєднуватися на обід до мене. Вочевидь, ми почали трохи не з тієї ноги. З усіма. 

Я насупилася, але кивнула. Я розуміла, чому Арден просив нас про це – зрештою, йому мало бути неймовірно самотньо блукати цілий день палацом, коли слуги спілкувалися тільки між собою. А бажання роботодавця – закон. Звісно ж, у розумних межах. 

– Вважатиму це за честь, лорде, – елегантно погодилася пані Циндра, і Рован також прогудів щось згодне. 

Ось так за обідом ми опинилися усі разом – хоч і на різних кінцях довгого столу. Вочевидь, в архітектора замку були досить приблизні уявлення про те, що означало “маленька обідня зала” – бо вона була більша, ніж уся моя квартира у попередньому житті, разом узята. 

Цього разу не могло бути й мови про різну їжу для слуг та лорда, до того ж я нарешті не відчувала обмеження у продуктах, тож я запекла ніжну морську рибу, назви якої Розмарі не знала, а я такої ніколи й не бачила, з овочами. 

Останні ранкові події відбили в мене бажання до експериментів, та й часу залишалося зовсім небагато. Пані Циндра зайшла до мене пізніше на кухню та делікатно запитала, чому моїх речей не опинилося в мене у кімнаті – саме тоді, коли вона принесла туди великий вогняний камінь, що дивом роздобула у підвалах замку. 

Мені довелося стисло пояснити їй, що я тепер сплю у покоях дружини лорда, і вираз лиця пані Циндри протягом усієї цієї історії залишався незворушним, але вона кидала то на мене, то на Ардена виразні погляди, сенс яких я, втім, не могла зрозуміти. 

Тож обідали ми мовчки – іноді тиша переривалася компліментами страві, на які я швидко відповідала, а тоді у залі знову чувся тільки брязкіт ножів та виделок. 

Зрештою Арден склав столове начиння на стіл з обережністю людини, яка збиралася поставити дуже незручне, хоча й ввічливе запитання. Я зиркнула на нього спідлоба, але вирішила удати, що нічогісінько не помітила. 

– Скажіть мені, будь ласка, а хто це ходив у мене під дверима усю ніч? В коридорі, я маю на увазі. 

Арден по черзі обдивився нас усіх своїми спокійними синіми очима. Я насилу втрималася від того, аби не перезирнутися із Рованом та пані Циндрою, бо ж точно знала, хто це був.

Тиша розтягнулася, і Арден задумливо додав:

– Там ще був такий брязкіт, наче ця людина тягала за собою кайдани… 

Я не дала собі й миті на роздуми. 

– Це була я, – повідомила я лорда, втираючи губи лляною серветкою. – Прокинулася рано і зрозуміла, що маю прибрати у хазяйському коридорі. Уявляєте, руки до нього ще так і не дійшли!

Лорд насупився. 

– А чому ти тоді кричала? – запитав він наче здивовано, але я бачила тонкий натяк на насмішку на денці його очей. 

– Відро впало на ногу, – незворушно відповіла я, не відриваючи погляду від чоловіка. 

– Гм, – зреагував на це Елмор. – Радий, що ми з цим розібралися. Але навіщо ти тоді почала завивати? Так, наче…

Я зиркнула на економку, намагаючись подати їй якийсь невидимий сигнал. І це спрацювало: 

– Це вже була я, – випалила пані Циндра. І ось тоді Арден вже здійняв брови так високо, що вони ледь не сховалися під волоссям. Економка поспішила пояснити з виразом аристократичної незворушності і дуже легкої зверхності: – І це були не завивання, лорде. Я співала молитви богам, аби вони благословили нашого нового господаря.