Розділ 18. Зрадник

Я знову прокинулася всього за кілька годин – за вікном все ще стояла темінь, але тепер часу розлежуватися далі не було. Тож я піднялася, поскладала записи, якими вчора неуважно списала кілька сторінок, у стіл, і рушила до дверей. 

Підібрала у вітальні тацю з пустими келихами і печивом, до якого ніхто так і не торкнувся вчора, а тоді вислизнула в коридор. Там було темно, хоч в око стрель – за вікном ще не загорівся світанок, але роботи було надто багато, аби його чекати. 

Раптово я перечепилася об щось, і коридором пішла глуха луна. Це виявився канделябр, який я зронила раніше, тож я з радістю його підняла і запалила свічку, притиснувши палець до дивного символу, викарбуваного на міді. 

Коридор освітився тьмяним світлом, і я ледь не скрикнула – він виглядав зовсім не так, як вчора. 

Всі стіни вкривали червоні подряпини й написи, зроблені кров’ю – або чимось дуже схожим і червоним. 

Зрадник! Зрадник! Зрадник!

Килим, що ним була вкрита підлога, весь просяк червоними плямами. Я гупнулася на коліна, намагаючись оцінити масштаб руйнувань, а тоді пальцем торкнулася плями. Він став вологим, наче розгардіяш влаштували зовсім нещодавно. 

І я вже точно знала, хто це був – і навіть бачила відблиск зеленуватого світла за кутом коридору. Бігти за Зеленою леді я не стала – однаково сенсу в цьому буде мало. Але захисти діяли: дух не зумів потрапити всередину покоїв, тільки зруйнував цілий коридор відразу ж за Арденовими дверима. 

– Матиері твоїй ковінька! – вилаялася я, притиснувши язик зубами. Часу обмаль – потрібно поприбирати тут все, поки Арден не прокинувся. Коли я бігом перетнула коридор, де раніше ховалася Зелена леді, її вже не було, хоч я й не проти була б зараз зіштовхнутися з нею лицем до лиця – весь страх, що відчувала перед нею Розмарі тепер зник, і всі почуття були моїми – злість і величезне роздратування. 

Дорогою до холу я помітила могутню фігуру, що застигла серед проходу. 

– Роване! – скрикнула я знервовано. Чоловік озирнувся до мене, насупивши брови. – Потрібна допомога!

– І тобі доброго ранку, Розмарі, – пробасив він, а втім, слухняно пішов слідом, коли я пролетіла повз нього до першої-ліпшої комори. Враженому лісникові я вручила мітлу та відро з водою й милом. 

– Для чого мені це?

Я відкрила рота, аби відповісти, але не встигла: повз нас пролетіла куля Зеленого світла, змахуючи руками у білому. 

– Зрадник, клятвозрадник! – завила Зелена леді, перевертаючи на своєму шляху кілька комодів і зриваючи покривала з диванів. Лісник провів її чомусь сумним поглядом і важко зітхнув. 

– Що вона знову виробила? – запитав він смиренно, а тоді за моїми вказівками рушив до покоїв Ардена. Я ж тим часом схилила голову, як тхір, що напав на слід, та пронеслася усіма коридорами, не відриваючи очей від килимів. 

У західному крилі, що призначалося для гостей, я нарешті натрапила на килим, дуже подібний до того, що лежав тепер, заляпаний червоним (я все ще сподівалася, що це не кров) перед покоями лорда. 

Коли я проминула кілька прольотів і зупинилася, віддихуючись від ваги скрученого килима, довелося визнати собі, що я вчинила стратегічну помилку, коли розділяла обов’язки. Певно, Рованові було б набагато простіше дотягти цього килима нагору, аніж мені. 

Та коли я навшпиньках дісталася до темного коридору (бо світанок все ще не зайнявся), у ньому вже було майже чисто – за винятком кількох темно-бурих неясних плям на стінах. 

Разом з Рованом ми мовчки замінили килим і скрутили зіпсований. Відро я заховала за найближчим поворотом, а потім ми разом знесли килим вниз. Вже біля самої комори назустріч нам обом випливла пані Циндра у ніжно-фіалковій, але все ще неймовірно стриманій і елегантній сукні. 

Вона спинилася, на мить оглянувши нас, зашарпаних і розпатланих, і відступила, пропускаючи. 

– Сподіваюся, ви несете там не труп? – вона кивнула на килим. – Бо якщо так, раджу закопувати його далі в саду, щоб не знайшли принаймні до весни. 

Я тільки ніяково посміхнулася, а Рован, цей могутній бородатий чоловік, хихикнув – і від одного цього звуку я ледь не випустила з рук свою частину килима. 

Я не бачила його лиця, бо він йшов попереду, але мені й не потрібно було. Я готова була закластися, що він почервонів, що той маків цвіт. 

Ми проминули економку та заховали килим у пральні. 

– Дякую, Роване, – щиро видихнула я, втираючи чоло. Тільки почався ранок, а я вже набігалася так, що можна й лягати спати знову! 

Чоловік коротко кивнув мені, майже скупо, але я бачила його очі, примружені трохи здивовано, трохи підозріло. Але він нічого не сказав у відповідь і тільки пішов геть. Я ж зітхнула. 

Розмарі завдала у цьому замку більше шкоди, аніж усвідомлювала сама, і мені доведеться витратити чимало часу, аби налагодити стосунки з лісником. Можливо, настане весна, і він припинить сторонитися мене, як прокаженої. 

Повільно я попростувала до кухні. Справ залишалася прірва – і начистити мідні каструлі, і прочистити димар, і розкласти продукти у коморі як слід… А ще – нарешті приготувати цукерки.