Розділ 17. Друга спальня

– Що? – гавкнула я обурено, скочуючись з чужих рук. Я відскочила на протилежний кінець кімнати – але це все ще було надто близько, за якісь кілька кроків від лорда.

– Я думав, ти саме цього й жадала всього кілька днів тому? – вигнув брову він, але у його лиці не було в’їдливості, яку я очікувала там побачити. 

– Я вже це пережила. Дякую красно за пропозицію, але змушена від неї відмовитися. 

 Я зробила ще один крок назад і вперлася спиною в холодну, практично крижану стіну. Лорд Елмор в ту ж таки мить підступив до мене, і я стисла кулаки, готова дати відсіч, якщо він раптом втне щось дивне. Та чоловік тільки склав руки на грудях й подивився на мене довгим спокійним поглядом. 

– Подумай ще раз. І, як я й казав раніше – я все ще не потребую коханки. 

Я завмерла. Вся поза та лице Елмора не видавали брехні – він говорив щиро, але його слова не мали жодного сенсу. 

– Навіщо тоді вам впускати кухарку до себе в ліжко? – запитала я вже трохи розгублено, і тоді лорд безпардонно присів, аби обдивитися мою єдину шухляду. 

– Всі твої пожитки тут? – поцікавився він. Я кивнула і вже приготувалася протестувати, якщо він раптом потягнеться до мого спіднього, але він цього не зробив. Просто підхопив усю шухляду під пахву та рушив до дверей. 

– Хто сказав, що ти спатимеш у мене в ліжку? – він навіть не озирнувся до мене, але притримав двері, аби я могла вислизнути в коридор. – В моїх покоях є дві спальні. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Друга спальня в покоях лорда Елмора призначалася, вочевидь, не для кухарки, а для його дружини – і обставлена вона була відповідно. Окрім величезного ліжка, застеленого найм’якшими перинами та найприємнішою навіть на око постіллю, у кімнаті примостився ще й невеликий диван, кілька крісел для читання, шафа з книгами та письмовий стіл. 

– Я принесу тобі чаю, – заявив лорд Елмор, залишаючи мене посеред великої кімнати. 

Його не було хвилину, дві, п’ять, а тоді я вже не змогла сидіти на місці далі. Підійшла до полиці з книгами і обережно провела пальцями по корінцях. За ці кілька тижнів єдиними літерами, які я бачила, залишалися слова, написані лордом Елмором у тій записці. 

А тут же – ціла шафа книг! Ось тільки варто мені було придивитися до назв, ентузіазм дещо спав. Це не була художня література, і навіть не якісь цікаві історичні чи наукові трактати. “Перелік дворян Кандолінської імперії від 3987 року”, “Перелік найславетніших фамілій Елмору від 3976 року”, “Повний і однозначний список дворян Червоної півонії від 3988 року”... Що це в біса таке? 

Я тільки-но почала гортати останню з книг, але не встигла зайти далі десятої сторінки, коли двері знову відчинилися, і в проході показався чоловік.  

В руках лорд утримував тацю з двома келихами з повитим парою вином. 

– Не проти, якщо я приєднаюся? – запитав він вже після того, як опустив тацю на столик та всівся в одне з крісел. Я тільки знизала плечима, надто втомлена для ще одного протесту.

І, окрім того, я справді не була проти. Залишатися одній не хотілося, а в грудях розросталася вдячність за вчинок чоловіка – хоч я його про нього й не просила. Та така вдячна я, певно, була саме через те, що я цього не просила. 

Я впала у друге крісло та потяглася до келиха, вдихаючи запах. Розмарі майже не пила, і я зовсім трохи переймалася про те, якою буде її реакція на алкоголь. 

– Пообіцяй мені, що більше так не робитимеш, – сказав раптом він, втуплюючись у мене дивовижно уважним поглядом. Я без роздумів кивнула – виходити у такий буревій знову я не бачила жодної причини. – Я справді за тебе переймався. 

Прозвучало це щиро – як говорили до друзів, чи принаймні до рівних – а ми ж такими тут не були. Розмарі чудово пам’ятала, як ставилися до слуг лорди і леді. І в кращому випадку їх просто не помічали. Про гірші й думати не хотілося. 

Але лорд Елмор говорив так, наче йому з невідомої причини було не все одно. 

– Чому? – коротко запитала я і зробила перший ковток. Вино було гаряче й огорнуло горло приємним теплом. 

– Бо я дбаю. Що б ти не думала про мене – і що б не думала пані Циндра, я дбаю. 

Він скривився, наче згадав про щось неприємне, і дивився крізь мене на стіну.

– Але чому? – не вгавала я. – Ви не з’являлися тут десяток років, лорде. 

Я розуміла, що ходжу по тонкому льоду. Чоловік міг не відповідати мені – міг прогнати геть та повернути до промерзлої кімнатки у протилежній вежі. Але коли я зосередила на ньому очі, перехопила його враз потеплілий погляд.

– Називай мене Арденом. – раптом сказав він і відмахнувся від моїх здійнятих брів. – Зрештою, ти тепер спиш в моїх покоях і навіть бачила мене голим. Думаю, цього більш ніж достатньо, аби перейти на імена. 

Я так не вважала, але лорд Елмор… Арден врятував мені життя. А значить, формальностями можна й пожертвувати. Я відмахнулася від залишків спогадів Розмарі – про те, наскільки непристойним і скандальним було говорити так з аристократом. Все, Розмарі тут не було. 

– Тоді називай мене Марі, – запропонувала натомість я. – Не люблю повного імені.