Розділ 16. Засніжена дорога

Арден Елмор вийшов з заметілі на кам’яне подвір’я похмурого Зимового замку саме в ту мить, коли пані Циндра вкотре стурбовано визирнула у вікно. Поряд з нею переминався з ноги на ногу Рован, що прийшов за новими завданнями, але, побачивши перелякану економку (її почуття видавала тільки на пів тону блідіша шкіра), залишився. 

Вони саме закінчили прибирання у великій обідній залі – як і очікувалося, Зелена леді виявилася вкрай невдоволена влаштованим обідом. У ту мить, коли економки не було у залі, вона перекинула стіл, усі стільці, зірвала гардини та перетворила їх на матеріал для макраме, а тоді зі стогонами зникла у своїй улюбленій західній вежі. 

Лорд Елмор крокував невдоволено, але впевнено. В руках він без особливих видимих складнощів тримав непритомне тіло – і пані Циндра з ще більшим переляком (його видали зовсім трохи підняті брови) впізнала у ньому Розмарі. Лорд йшов у самій тільки сорочці, що на плечах вже припала снігом. А ось дівчина у його руках була закутана у цей-таки дорогий плащ, як у кокон. 

В будь-який інший день ця картина вже викликала б вдосталь здивування, але тепер погляди і пані Циндри, і Рована прикувала не пара, а величезний віз, що летів позаду, зовсім не торкаючись снігу своїми трьома колесами. 

Пані Циндра кинулася відчиняти двері. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Я прокинулася, певно, за кілька хвилин після того, як втратила свідомість прямо у руках лорда Елмора. Щонайменше, ми все ще були на вулиці, а дорогу попереду приховував сніг, що гострими стрілами летів на землю і більше нагадував суцільну стіну. 

Але я не нарікала: все ж відбулося кілька суттєвих покращень. Перш за все, я вже майже не дрижала від холоду, бо мене завбачливо закутали в дуже великий плащ, що більше нагадував ковдру. По-друге, мої ноги вже не торкалися землі, а коліна і спину дуже зручно підтримували міцні руки лорда Елмора. 

Ну й найважливіше – щойно я відкрила очі, побачила, що чоловік не покинув воза, хоч я й помітила його виразно роздратований погляд перед тим, як вислизнула у несвідомість. Дерев’яна бандура, через яку я ледь не замерзла серед снігів, летіла за нами, а кам’яне лице чоловіка не видавало, що він відчуває тяжкість – ані від непростої магії, ані від моєї ваги. 

Я відразу ж зробила спробу опуститися на землю – скоріше з ввічливості, ніж зі справжнього бажання йти на своїх двох. Спроба провалилася і навіть призвела до протилежного результату: лорд притиснув мене сильніше до грудей. В іншій ситуації я б, може, і пручалася, але зараз його тепло було зовсім не зайве. 

– Я в-вже прокинулася, – простукотіла зубами я, розглядаючи міцне підборіддя чоловіка без навіть найменшого натяку на щетину. 

На губах чаклуна з’явилася скупа і не надто добра усмішка:

– Я помітив. 

Тоді він продовжив йти, наче нічого й не сталося. Я ще кілька митей просто лежала у його руках, очікуючи, що він ще щось додасть. Коли стало очевидно, що цього не станеться, я спробувала знову:

– Я можу й-йти сама взагалі-то. 

Не чекаючи відповіді лорда, я знову спробувала кулькою скотитися з його рук, але з приблизно таким самим результатом, як і раніше – ніяким. 

– Ось в цьому я сумніваюсь, – лорд нарешті зволив опустити до мене свої грозові очі, і на самому їхньому дні я помітила трохи смішинок. – Не більше, як кілька хвилин тому ти впала мені в обійми. Тоді ти зовсім не мала нічого проти того, аби я тебе ніс. 

Я закотила очі, складаючи руки на грудях – втім, чоловік не міг цього побачити, бо все моє тіло ховалося під його гігантським плащем. 

– Очевидно. Бо я ж тоді була без свідомості, пам’ятаєте?

Лорд вирішив мене проігнорувати й рушив далі.

І цього разу я вже насправді змирилася зі своєю долею – принаймні через те, що замок опинився вже зовсім близько, і я бачила його стіни за пеленою снігу та голих гілок дерев. 

Та тиша тривала недовго, і цього разу її перервав сам лорд. Він дивився тільки вперед і начебто навіть не звертав уваги, чи я відповім, але я відчувала справжню цікавість у його голосі:

– Якщо ти вже прийшла до тями і навіть так бажаєш йти сама… Можливо, поясниш мені, що ти забула у печерах? Та ще й зараз?

Останні його слова я ледь розчула, бо саме в цю мить десь вдалині гримнуло, а тоді вдарила блискавка. Я такого ще ніколи не бачила – аби сніжило і блискало водночас. Проти волі здригнулася у його руках, а тоді переповіла скорочену версію усієї історії. 

– Якби я не пішла, завтра вже не було би, що їсти, – зауважила наостанок я, але лице лорда чомусь ставало тільки більш смурним і невдоволеним. І я не розуміла, чому. 

Кілька метрів ми знову проминули в тиші, а тоді лорд сухо запитав:

– Чому ж ти не пішла до мене з цією проблемою? 

Я вигнула брови і втупилася у його шию та підборіддя. 

– В сенсі? – запитала я повільно, спостерігаючи за лицем Елмора – принаймні тією його частиною, яку могла бачити. – Це моя робота. Який ви взагалі маєте до неї стосунок?

На губах чоловіка з’явилася ще одна крива і в’їдлива посмішка. 

– Навіть не знаю, – протягнув він. – Можливо, такий, що я господар цього замку?