Розділ 15. Обід від пані Циндри

За пів дня до того…

Пані Циндра стояла серед кухні, озираючи її. Таким чистим приміщення вона не бачила практично за усі роки своєї праці тут – навіть тоді, коли тут справді працювали сім кухарів та тридцять кухарчуків. 

Завжди щось падало, крутилося на рожні чи шкварчало на величезних сковорідках, розливалося і смерділо. І, звісно, пахло; але й смерділо також – частіше, ніж економці це подобалося. 

Коли у палаці ще влаштовувалися бали та суаре, вона й носа не потикала на кухню, а керувала усім нагорі, біля входу до головної зали. Відчитувала офіціантів, підганяла служниць та заспокоювала дам, які виявляли, що сукня іншої дами надто подібна до їхньої. 

…але за останні десять років замок змінився – і пані Циндра була свідком усім цим змінам; більшість з них втілила вона сама. Та за всі ці десять років її нога все ще не ступала на кухню. Завжди був хтось, і їй просто не доводилося. 

Та те, що вона не готувала ніколи раніше, ще зовсім не означало, що вона не вміє цього робити взагалі, правильно? Що тут, зрештою, могло бути такого складного?

Тож вона взяла найбільшого баняка, якого тільки зуміла знайти, ножа й взялася чистити картоплю. Справа просувалася повільно; в руках у Розмарі ніж літав наче сам собою, і продукти опинялися чистими й нарізаними за лічені не те що хвилини – секунди. А ось сама економка такою спритністю не вирізнялася. 

Та зрештою залишки картоплі опинилися в каструлі. Нарізати вона не бачила сенсу – все одно потім зімне все в пюре ложкою, чи чим там ще вдасться знайти. Поставила на вогонь. 

За кілька хвилин, коли у залі виразно запахло смаленим, пані Циндра збагнула, що пропустила один крок – забула додати води. Помилку вона виправила одразу – і опинилася у хвилі гарячого пару, що почав підійматися з розпеченої каструлі. Вона почала шкварчати, наче ось-ось розпадеться на частини, тож Елеонора відійшла якомога далі й елегантно присіла на стільчик. 

Все, важка робота зроблена. 

Не дивно, що Розмарі так подобалося проводити час на кухні – робота така, що й палець об палець не вдарити! Пані Циндра задоволено посміхнулася собі, а тоді трохи насупилася. 

Щось з Розмарі точно було не так. З тієї ночі, коли вона тікала з замку з криками та вересками щось змінилося безповоротно. Стала працьовитішою, завзятішою. І чомусь ставилася до неї, Елеонори, як до рівної – хоча раніше дрижала, як осиковий лист, варто було економці хоч трохи наблизитися. 

Наче вона враз за ніч стала зовсім іншою людиною. 

Пані Циндра застигла, намагаючись вхопити таку очевидну думку за хвіст, але наступної миті з каструлі повалила сіра вода з якоюсь мутною піною, і їй довелося підскочити на ноги. Що це було? Коли економка обережно загасила вогонь, все ще тримаючись граційно і впевнено, й зазирнула всередину, побачила не надто приємне видовище: вся вода википіла, а частина картоплі скоцюбилася та прилипла до чорного дна так міцно, що годі відідрати. 

Та зрештою, смак може бути непоганий. Он Розмарі – чи Марі, як вона тепер чомусь просила себе називати – подавала іноді такі дивні страви, що їм, здавалося б, місце тільки на смітнику. Як ось тоді, коли вона на одній тарілці змішала ягоди і м’ясо, а ще мед! Але вона спробувала – і це було справді смачно. 

Безумовно, тут та сама історія. Тож пані Циндра впевнено кивнула собі та взялася накладати картоплю у тарілку. Зайнята усіма думками про облаштування замку (а воно ставало все складнішим, враховуючи наявність всього двох слуг та одного лорда), вона забула про свій початковий план страви й вирішила залишити все як є. Додала згори добрячу ложку солі – саме стільки кидала Розмарі. Щоправда, у воду, але яке це мало значення у великому колі речей? 

На кухні залишалося трохи хліба, але загалом цей обід мав стати найбіднішим з усіх, які тільки були у Зимовому замку за останнє десятиліття. Пані Циндра вже знала, що Зелена леді буде невдоволена, але тільки зітхнула і понесла дві тарілки у велику обідню залу, де вже сидів в очікуванні лорд Елмор. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Лорд Елмор зазвичай їв тільки тому, що того вимагав шлунок. Їжа була паливом для тіла – і не більше. Раніше траплялося так, що він цілими днями не спускався до їдальні і пропускав і обід, і вечерю – а про сніданок він й взагалі не згадував. 

Та останніми днями це неочікувано змінилося. І він пояснював собі це тим, що його зацікавила ця служниця, Розмарі – він просто хотів зрозуміти, що ж це з нею, і що вона собі думає, коли залазить до нього в покої серед ночі під надуманими приводами, а потім тікає під ще більш надуманими. А що вона робила у кімнаті Стефані? Як взагалі туди потрапила, якщо він наклав на ті покої такі сильні чари ілюзії, що крізь них не могли б пробитися і досвідчені чаклуни?..

Але це була тільки частина правди. В іншій частині Арден ще не зізнавався до кінця й сам собі – вперше за життя він проявляв слабкість до чогось настільки тривіального, як їжа. 

Але те, що подавала на стіл Розмарі, навіть їжею назвати не можна було – це було б чималим применшенням. Це були маленькі картини на тарілці, і іноді він застигав з виделкою та ножем і довго просто дивився на страву, не наважуючись зруйнувати те, що Розмарі готувала з таким старанням. Та смак точно того вартував – і за кілька днів він виявив, що спускався до їдальні трохи заздалегідь, загадуючи, що ж їстиме сьогодні.