Розділ 14. Смарагдові печери

Тож зрештою я вдягла найтеплішого плаща, що знайшла у маленькій комірці, що служила мені за кімнату, і вийшла через задні двері з палацу. Продиратися крізь сніг доводилося справді з боєм, і вже за кілька хвилин я була мокра, як хлющ – бо сніг западав в усі можливі щілини вбрання, не залишаючи жодного сухого місця. 

А пробиратися потрібно було далеченько: через сад, тоді трохи долиною, і тільки там починалися виступи, що зрештою виводили на пагорб із печерами. Півтора кілометра заметеної землі, які я заледве подолала за таку ж кількість годин, і коли опинилася у холодній, але нарешті безвітряній печері, хотілося тільки сісти й заснути на кілька діб. 

Але там було надто морозно, а вогні палацу здалеку блимали навіть більш заманливо, і я мріяла про те, щоб якомога швидше повернутися в тепло. За останні дні холод почав пробиратися у кістки так глибоко, що ще трохи – і їх почне ломити кожного ранку. 

Ось тільки швидко розібратися із завданням мені не судилося – бо перша зала була пуста, з вже майже зниклими слідами, що колись тут були продукти: у кутах я відчувала слабкий запах хліба, а на підлозі лежали крихти. Але більше нічого – крім трьох різних ходів у наступні печери, що підіймалися вище і вище всередині гори. 

Навмання я обрала лівий коридор, але він опинився довгим тунелем, що все вів і вів мене вперед, іноді звертаючи у той чи інший бік. Я йшла вже кілька хвилин у холоді й тиші та вже надумала повертати назад, коли нарешті відчула навіть не запах – слабкий його відголос. 

Ніс ще ніколи не виводив мене до їжі так швидко, як цього разу. Певно, через те, що це  був неабиякий запах – а прянощі та свіжоспечений хліб, тепле м’ясо та обсмажений цукор. 

Для того, щоб потрапити у зовсім маленьку залу, де й ховалися усі ці скарби, довелося протиснутися у такий вузький прохід, що це стало можливо тільки завдяки загальній скелетоподібності Розмарі. 

Склепіння в печери було зовсім низеньке, і мені довелося пригнутися, аби не вдаритися головою об мерехтливий камінь нагорі. У ній було так холодно, що не дивно, що їжа, покладена сюди ще невідомо коли, все ще залишалася свіжою.

…та справа точно була не тільки у холоді. Розмарі ніколи не бачила сплетінь магії, і я, на жаль, теж. Але тут її було так багато, що не відчути дивне поколювання на шкірі було просто неможливо. Їжу втримували свіжими чари – такі самі, як і на холодильних шафах на кухні лорда Елмора. 

Віз, що заховався у куточку кам’яного приміщення, був заповнений до самого верху, а розміром перевершував мене вдвічі. Як його витягнути назад, на засніжену поверхню, я й не уявляла. Швидко я передивилася, що вдалося знайти: овочі, холодні, але все ще ароматні ягоди, випічка, якісь вже готові страви, а під ними – свіжі продукти. Молоко, яйця, шматки м’яса… 

Я задоволено кивнула, а тоді ще раз огледілася навколо. Віз не міг потрапити сюди через прохід, яким я прибула – хіба що тут була залучена ще якась магія, якої я й не уявляла. Тож я по черзі простукала кожен камінчик на рівні очей, шукаючи якийсь лаз, який неодмінно мав би там бути. 

У печері було темно – все, що освітлювало мені шлях, так це якесь неясне світло, що пробивалося згори. Звідки воно бралося, я й не уявляла, бо мала б бути за добрі кілька десятків метрів під землею. Але коли очі таки призвичаїлися до темряви, я помітила дещо: частину “стіни”, що прилягала до решти каменів не так вже й міцно, як здавалося спершу. 

Я вчепилася за неї пальцями, розкинувши руки в обидва боки, бо камінь був велетенський, і потягнула на себе. Спинилася на хвильку, набрала повітря і знову потягла – але приблизно з таким самим результатом. 

Каменюка не піддавалася навіть на сантиметр, міцно застигнувши у стіні. Та й лід не надто допомагав – він на краях цього каменя вже перетворився у брили й ще міцніше приєднував його до печери. 

Застогнавши від безсилля, я привалилася до цього ж каменя спиною та вдарила його п’ятою – так сильно, що біль віддався у всій нозі. І в ту саму мить, коли я впала на коліна, бурмочучи усі відомі мені прокляття, щось почало відбуватися. 

Спершу земля задрижала, маленькі камінці почали підстрибувати по підлозі. Віз почав трохи розхитуватися, тож я кинулася до нього, хапаючись за продукти обома руками. Нехай ця печера впаде в саме пекло, а продукти я не відпущу! З чого я тоді Елмору готуватиму?

І тут-таки частина підлоги прямо біля таємничого каменя, що закривав прохід, почала підійматися вгору. А куди ж вгору, як стеля зовсім близько? 

Я здійняла очі – тільки щоб побачити, як камінь нагорі відходить вбік, відкриваючи світло – справжнє денне світло і шматочок неба! От тобі й середньовіччя – а ліфти все ж хтось придумав. 

Платформа підіймалася повільно, і я була не на ній. Як опустити цей “ліфт”, а тоді підняти його знову, я й не уявляла, тож відразу кинулася затягувати туди віз. Він був важкий, неповороткий і, як виявилося в процесі, без одного колеса. 

Я стогнала і пихтіла, але коли платформа вже була на рівні моїх колін, нарешті затягнула туди першу частину воза. Все, що залишилося – це підняти його та підштовхнути вперед, але це виявилося завданням набагато складнішим, ніж здавалося спершу. 

Плащ був широкий і заважав, тож я тимчасово скинула його на землю – однаково мені зараз було аж жарко від усіх зусиль, що я прикладала до того, аби запхати того клятого воза на платформу. А вона все підіймалася і підіймалася, і зараз вже була на рівні мого пояса. Зараз би не тільки воза затягти, але й ще самій би залізти!