Розділ 13. Стратегічні запаси

Дні минали один за одним з однією метою – усіма можливими способами уникати Ардена Елмора. І поки що мені це непогано вдавалося: хоча кілька разів, здавалося, він намагався мене переслідувати, але я встигала вчасно ховатися у хитрих сплетіннях коридорів для слуг, які Розмарі знала назубок. 

Я готувала страви одна за одною, замахуючись на все складніші, й навіть поступово опановувала продукти, яких не існувало на землі. Як-от яскраво-сині овочі, що нагадували яблука, але на смак виявилися солоні й кислі. 

Крім кухні та страв бачити нічого не хотілося, але доводилося. Я справно вичищала замок, приносила обіди й вечері лордові (а також сніданки – але в кабінет і майже таємно), і виконувала ще десятки інших доручень пані Циндри. 

Але за тиждень я помітила, що запаси їжі у коморах небезпечно скорочуються, а нової ніхто не привозить. Коли я перехопила економку посеред обіду, новини виявилися невтішні. 

– Люба, ти тільки подивися за вікно, – пані Циндра стурбовано вказала головою на снігопад, що не припинявся вже четвертий день поспіль. Тоді вона наколола на виделку картоплину та продовжила їсти. Останні дні ми їли саму лише картоплю – і навіть лорд Елмор. 

Поки що він не жалівся, бо я примудрялася кожного разу готувати її в інший спосіб, але і картоплі лишалося небагато, і я відчувала, що ще трохи – і доведеться перейти до молекулярної кухні. А таке нововведення дворянин може й не оцінити. 

– Боюся, через замети до нас ніхто не проб’ється. У замку десять років не було гостей, дороги трохи зносилися, – пояснила пані Циндра. – Доведеться чекати завершення заметілі. 

Я підняла брови, а тоді пальцем поманила економку до найближчої комори. І тільки коли жінка на власні очі побачила пусті полиці, вона сплеснула руками. 

– Ох, – тільки й вимовила вона, акуратно присідаючи на маленький стільчик прямо в комірчині. – Це катастрофа. 

Я тільки кивнула. 

– То що ми будемо робити?

Я визирнула за вікно, де замети й справді загрозливо підбиралися до вікон першого поверху, а подекуди й вище. Пробратися у таку погоду до міста, яке розташувалося на пагорбі за кілька миль від замку буде не тільки непросто, але й справді майже неможливо. 

Пані Циндра насупилася. Вона ще раз обдивилася полиці, потім обійшла усю кухню, даремно шукаючи продукти. Я її не спиняла, але знала, що усі полиці пусті – я підчистила вже все, що можна, поєднуючи продукти у найбільш божевільних комбінаціях. 

Коли остання таємна комірчинка також виявилася пустою, пані Циндра пробурмотіла собі під носа: 

– Справді біда… І більш ніде продуктів не дістати. Хіба що в печерах…

Я застигла й перед тим, як повернутися до економки лицем, почала гарячково копирсатися у пам’яті Розмарі. Які ще печери?.

Як виявилося – смарагдові, і навіть не зовсім печери, а радше копальні. Ще сто років тому тут видобували чимало дорогоцінного каміння, але після одного дуже нехорошого обвалу копальні закрили й визнали непридатними до подальшої роботи, хоч там й залишалося вдосталь породи. 

Але за останні кілька років ці копальні отримали й інше призначення. Звісно, правила щодо замкової їжі порушували – та й не дивно, враховуючи те, якими дурними вони були. Всі ці бенкети, які готували для господарів, що ніколи не з’являлися, тільки частково відправлялися в помийну яму. Решту страв деякі особливо сміливі кухарі виносили геть й ховали у перших залах печер, де було холодно навіть влітку. А за кілька днів забирали – аби продати чи віддати сім’ям. 

– А й справді, – повільно погодилася я. – В печерах може щось бути. 

– Ніколи не думала, що це скажу, але сподіваюся, кухарі крали не тільки страви, але й продукти, – скрушно пробурмотіла пані Циндра, обмахуючись рукою. У кухні було майже спекотно – я щосили нагрівала піч, намагаючись відмерзнути після холодної ночі. 

Кожного ранку я прокидалася з пальцями, що відмовлялися згинатися й застібати ґудзики на сукні, й тільки кілька годин тепла повертали тілу колишню гнучкість. 

– Але як же їх забрати? Сніг страшний, в таку погоду й паршиву собаку не випустиш… 

Я ще раз обдивилася пусту кухню й проголосила, не даючи собі навіть зайвої миті на те, аби передумати:

– Я піду. 

Пані Циндра скинула на мене стривожений погляд. 

– Ні! – вигукнула вона, але я знала, що все вже вирішено. На дні її очей вже велася боротьба з самою собою. Вона сама була надто стара, аби піти, і чудово це знала. Рован не протиснувся б у жодну з печер – надто він був високим, і він навіть не знав, що й де шукати. А ось я… 

І Елмору однаково потрібно було щось їсти. Я вже почала шукати свій одяг, але раптом спинилася. 

 – А як же обід? Дорога туди чимала. 

Я скрушно подивилася на кілька одиноких картоплин, що лежали на дні мішка. Я могла зробити з них м’яке пюре з хрусткою крихтою, і чоловік би навіть не запідозрив, що його годують одним й тим самим продуктом вже п’ятий день.  

Економка махнула рукою, озираючись на піч. 

– Думаю, я зможу нагодувати лорда один раз. Що тут може бути складного?