Розділ 12. Спальня і пропозиція

Всередині було темно – певно, саме цього я й мала очікувати опівночі. Але чомусь мені здавалося, що чоловік ще сидітиме над роботою, чи над книгою, чи знову з кимось говоритиме за допомогою талісмана (згодом я зрозуміла, що у розмові з матір’ю точно була замішана магія). І чомусь я відчула навіть щось, віддалено подібне до розчарування, коли виявилося, що його у кімнаті вже немає. 

Перша кімната покоїв лорда, у яку я потрапила, була зовсім не спальнею, як я побоювалася спершу. Це була маленька вітальня з трьома окремими дверима у різних куточках зали. Одні двері були зовсім трохи прочинені, але це все ще було краще, ніж я очікувала. Тепер, коли лорда тут немає  і він мирно сопе собі у своїй кімнаті, виконати доручене завдання буде у рази простіше. 

Перш за все я взялася за сіль – до опівночі ще залишалося три хвилини. Мішечок був зовсім невеликий, і я обережно висипала по дрібці у кожному кутку – для цього довелося посунути крісла і столики. 

Кімната, хоч і була пишно обставлена, не містила жодної згадки про те, хто тут жив. Усі книги, що стояли на полиці, виглядали так, наче їх ніколи й не діставали й були розставлені за кольором (а мені не потрібно було багато знати про лорда Елмора, щоб розуміти, що він обрав би будь-яку іншу систему класифікації), квіти на столику були штучні та безликі, в рамках ховалися не портрети, а старі пейзажі околиць. 

Воно й не дивно – чоловік не повертався сюди десять років. На краєчку пам’яті Розмарі крутилася причина, але я так і не змогла її зловити, як би не намагалася. Слуги пліткували про своїх господарів, як завжди – але кухарка рідко слухала, а через це їй рідко про щось розповідали. 

Зрештою з сіллю було закінчено і я невпевнено дістала молоток та гвіздочки. Забити потрібно було швидко, але тихо. А я й молоток-то в руках тримала не більше ніж тричі за все своє життя – і навіть тоді я не впевнена, чи доводилося мені ним справді щось робити. 

Перший удар рознісся тишею палацу як грім, а ще погнув шапку гвіздка та скрутив його ледь не в петлю. Я насторожено озирнулася до прочинених дверей, але звідти не чулося жодного шуму, тож я продовжила роботу. 

Забити його вдалося досить швидко, хоч шапочка й наполовину стирчала, а наполовину загрузла у дереві на зайвий сантиметр – досі я й не уявляла, що взагалі можливо так бездарно забивати гвіздки. 

За другий, втім, я взялася впевненіше – три удари, а я ще жодного разу не вдарила собі по пальцях! Певно, через це несвоєчасне відчуття тріумфу я й не помітила, як двері прочинилися. Ось тільки не ті, що стояли прочиненими раніше, а зовсім інші. 

Ті, що заховалися у куточку кімнати й на які я взагалі не звертала уваги. З них вирвалася хвиля запашної пари, а тоді – лорд Елмор. Я застигла, обернувшись і заховавши молоток в себе за спиною. Гвіздок, на щастя, вже стояв забитий. Я приготувалася миттєво давати драла. 

Але щойно пара трохи розвіялася, я помітила дещо, що змусило мене спинитися – чоловік був голий-голісінький. Певно, це не мало так мене дивувати, враховуючи те, що він вибіг, вочевидь, з ванної, але мою увагу прикувало інше. 

Все його тіло вкривали якісь темні ламані смужки, що нагадували водночас павутину і блискавку. Вони тяглися від його пахв і грудей аж до підтягнутого живота і нижче, до тазових кісточок і… 

Я підвела погляд, стикаючись зі здивованими й водночас обуреними очима лорда. Зараз вони здавалися не синіми, а майже чорними – певно, через білизну його шкіри. Краплі води стікали з його волосся на плечі й груди, і тепер воно виглядало не бурштиновим, а майже бурим. 

– Що ти тут робиш? – вимогливо й хрипко запитав він, насуплюючи брови. Тоді він зробив крок вперед – ще далі від хвилі пари, що прикривала його голизну. 

Я бачила голі тіла раніше, і неодноразово; але цього разу ситуація була дещо незвична, тож я примружилася й прикрила очі рукою. Тоді швидко підійшла до найближчого крісла й здерла з нього плед, а тоді кинула в чоловіка. 

– Прикрийтеся, заради бога! …богів, – виправилася я швидко, опускаючи долоню. На щастя, лорд послухався моєї поради, бо швидко обгорнув тканину навколо стегон, не відриваючи від мене шорстких очей. 

– Ти не відповіла, – зрештою нагадав він, коли тиша між нами стала трохи задовгою. 

– Я… – я заозиралася навколо, намагаючись знайти бодай одну нормальну причину, з якої я мала б бути о цій порі в особистих покоях господаря палацу, але жодна думка не приходила. І тоді я проти волі стиснула у пальцях молоток. – Я прийшла трохи поремонтувати вашу вітальню. 

Я змахнула молотком у повітрі, імітуючи забивання цвяхів. Лорд граційно вигнув одну брову й склав руки на грудях. Вся його поза випромінювала недовіру, і я прекрасно розуміла чому. 

– І що ж саме ти, дозволь поцікавитися, вирішила тут ремонтувати? – запитав він, притуляючись до одвірка плечем. Він виглядав тепер спокійним і майже потішеним – бо знав, що в мене на гачку, і що я йому брешу. Зібрати думки до купи було чомусь складніше, ніж зазвичай – певно, через те, що лорд все ще був майже голий, а ця його котяча грація приковувала погляд. 

– Та от шафу, – все ж відказала я і схилилася до нього довірливо: – Це все гризуни. Постійно надокучають, нічого не можемо з цим зробити… Погризли усі меблі. 

Тепер Елмор здійняв і другу брову. 

– У вежі? Багато ж мало тут щурів розвестися…