Розділ 10. Особисте життя лорда

Я мала тільки дуже приблизне уявлення, куди саме маю рухатися. У Розмарі ніколи раніше не виникало потреби підійматися у північну вежу чи кудись поряд – а саме там розташовувалися усі покої господарів. І тепер я йшла радше навмання, ніж справді розуміючи дорогу. 

Але коридори ставали все темнішими й похмурішими, і чомусь це додавало впевненості, що я рухаюся у правильному напрямку. Але зрештою вікна у коридорі зникли повністю, і я опинилася у практично цілковитій темряві. 

Довелося повернутися трохи назад, підхопити канделябр зі свічкою зі стіни, й рушити далі вже з ним – попри те, що на вулиці стояв розпал нехай не надто сонячного, та все ж дня. 

Канделябр вже став на диво звичною ношею у руці, і з ним я почувалася набагато спокійніше: особливо коли знала, що десь цими ж коридорами може блукати й Зелена дама, яку поки що мені не вдавалося побачити. 

Та сумнівів, що вона повернеться, було небагато: вочевидь, привид поставив перед собою мету спекатися усіх працівників палацу, і окрім пані Циндри, я була останнім бастіоном на шляху до досягнення цієї благородної мети. 

Коридор розділився на три гілки: абсолютно однакові, темні й моторошні. Я застигла перед ними, не знаючи, куди податися далі, але наступної миті почула якісь звуки. Прислухалася, і у звуках розчула склади та навіть окремі слова. 

– Ні! Не повернуся я у столицю… труп! 

Окремі частини речень тонули між стін, але сумнівів не лишалося: це був лорд Елмор. Але з ким він говорив? Невже пані Циндра вирішила переконати його покинути палац? І тепер він погрожував їй? 

Проти волі я пришвидшила кроки, без проблем виявивши, з якої частини коридору лунає голос. Раптом у ньому з’явилося чимало вікон, і канделябр з запаленими свічками здавався дуже вже недоречним, але залишити його не було де, а інша рука все ще утримувала важку тацю. Тож я рішуче стиснула його й попрямувала вперед. 

Масивні дубові двері, з яких доносився голос лорда Елмора, стояли трохи прочинені, і я знову почула його. 

– ...я знаю. Але я потрібний тут, бо Стефані… та ти й сама все знаєш, – голос чоловіка звучав майже зболено, і він почав ходити кімнатою, напевно, нервово. Але я здригнулася, коли почула другий голос, жіночий: він був мені зовсім незнайомий. 

– Ардене, любий. Бали починаються – невже вона не може зачекати? Та й тобі пора знайти собі пару. Зрештою, вже майже десять років, як–

Лорд Елмор не дав жінці договорити. 

– Я знаю, мамо! Знаю. 

Цього разу у його голосі таки безпомилково зчитувався біль, а ще злість. І жінка за дверима – матір лорда Елмора, вочевидь, як би вона тут не опинилася – також це почула. Вона тяжко зітхнула, а тоді тужливо, з тільки тонкою ноткою фальші додала:

– Але якщо ти надумаєш повернутися, я тобі завжди рада. Або ж запроси свою стару до Зимового замку – ти знаєш, як я його любила раніше. 

– Знаю… – луною повторив лорд Елмор – все ще роздратовано й дуже втомлено. А за вікном ж тільки ранок! – Поговоримо пізніше, мамо. Маю невідкладні справи. 

Якщо жінка й хотіла щось відповісти, то вона однаково не встигла – почувся хрускіт, наче звук від зламаної гілочки, і тоді дивний шум, якого я не помічала спершу, нарешті зник. 

У всьому замку, здавалося, запала незвичайна тиша, яку порушувало тільки моє навмисно обережне дихання. А тоді двері кабінету різко відчинилися, являючи лорда з насупленими темними бровами й стиснутими губами. Мені в обличчя поповз дим від трьох свічок, які всі і водночас згасли. Роздивитися лорда я змогла тільки тоді, коли він нарешті розвіявся.

Чоловік розстебнув свій вузький каптан, зняв стрічку з волосся й виглядав майже хворим тепер, коли надзвичайна зібраність і пишність не відволікали від землистої шкіри і трохи аж надто запалих очей. 

– Доброго ранку! – проспівала я, прослизаючи повз його лівий бік у кабінет. Я була готова привітатися вдруге, але, здивовано озирнувшись, не помітила нікого. Кабінет був на диво невеликий – як для неймовірних розмірів замку – і в ньому точно не було багато місць, де могла б сховатися матір лорда Елмора. Хіба під столом, але я слабко могла уявити собі причину, чому б леді туди залізла. 

Чоловік озирнувся й склав сердито руки на грудях. Його очі кинулися до таці, яку я виставила поряд з неймовірною кількістю паперів на столі, а тоді звузилися. 

– Я ж казав, що лорд не снідає, – зауважив він їдко. 

І попри те, що я збиралася як слід перепросити за нічне побиття сковорідкою, губи підтиснулися самі собою. 

– Пробачте, не зрозуміла, – солодко прощебетала я. – Просто не звикла, що люди старші від трьох років говорять про себе у третій особі.

Я насупилася, а лорд – о диво! – трохи почервонів. На його шкірі точно нездорового кольору це виглядало не надто добре. І тоді я знову сказала, не подумавши:

– Чи це у дворян так заведено? Як королівське “ми”? 

Лорд раптом увесь розслабився і тяжко зітхнув, наче тримав на плечах важкий камінь. Він потер очі долонею, а тоді спідлоба кинув погляд на тацю.

– І що ж це таке? – запитав він з не меншою іронією. Наблизив лице до тарілки, роздивився харісу, повів носом. Тоді відсторонився. – Я не стану це їсти.