Розділ 8. Поява лорда

У двері постукали – сильно й майже громоподібно. Пані Циндра навіть не здригнулася, а я аж підстрибнула від несподіванки. 

– Це Рован, – спокійно повідомила вона. – Будь ласкава, зачекай на мене у коридорі. 

Чи мені здалося, чи на щоках незворушної пані Циндри з’явився ледь помітний рум’янець? Однаково я кивнула та причинила за собою двері, стикаючись з дроворубом, який віднедавна став ще й садівником. 

З Рованом Розмарі раніше майже не стикалася. Він рідко приходив обідати на загальну кухню та жив сам у маленькому будиночку на околиці палацової території. Час від часу він приносив дрова, але Розмарі в цей час намагалася ховатися деінде, а іноді навіть не віталася з лісником, і зараз я за це хотіла б її добряче вдарити. Бо Рован, звісно ж, це помічав. 

– Доброго ранку, – ввічливо і надміру захоплено привіталася я, застигнувши біля стіни. Високий чоловік з густою темною бородою зиркнув на мене здивовано, але промовчав. Він ніколи не говорив багато. 

Мовчанка затягнулася, бо пані Циндра чомусь добряче затрималася у ванній. 

– Як там Елеонора? – запитав він басом зрештою, переминаючись з ноги на ногу. Одягнений він також був святково: у шкіряний каптан, що підкреслював значні, як на його вік, м’язи, і з сокирою за поясом. Мені знадобилося більше, ніж кілька митей, аби зрозуміти, про кого мовиться. 

– З пані Циндрою все гаразд. Але, здається, вона нервує через приїзд лорда. 

Лісник кивнув, відкидаючи назад свою густу й довгу косу, що спадала аж до пояса. 

– Воно й не дивно, – коротко відповів він, також відчуваючи незручність. – Я бачив його коня ще на світанку, коли привозив хмиз. Певно, лорд си відсипає. 

Я знову насторожилася. 

– На світанку? – збентежено запитала я, але не встигла дочекатися відповіді: двері ванної кімнати нарешті відчинилися, і з них випливла пані Циндра у пахощах трояндової води й з однією кокетливо закрученою прядкою волосся, що наче випадково вибилася з зачіски. 

– Роване, – стримано кивнула вона лісникові, але майнуло щось таке в її очах, що змусило мене відвести на мить погляд. – Розмарі. Ви готові?

Ми майже синхронно кивнули, і як два тілоохоронці рушили слідом за економкою. І якщо я дивилася більше собі під ноги, аби не перечепитися через довгу сукню на підступних сходах, то Рован не відривав очей від спини Пані Циндри, і в них читалося щось дуже подібне до божественного поклоніння. 

Перед сходами у головній залі ми спинилися. Пані Циндра поспішно протягнула нам обом по льодянику, і сама ледь не проковтнула такий самий – для приємного дихання. Все мало пройти якнайкраще. Я вже уявляла собі, що мало відбутися далі – все ж бачила таке неодноразово у фільмах. Зараз лорд Елмор зайде у двері, ми з економкою присядемо у реверансах, а Рован вклониться. Він скаже нам, що йде відпочивати, і всі займуться своїми справами. 

Але хвилини спливали одна за одною, а двері стояли замкнені. 

– Скоро він буде, – повідомила спокійно пані Циндра. А ще за п’ять хвилин додала: – Ось-ось приїде, зараз побачимо. 

Я повернулася до Рована, але той мовчав і не поспішав повідомляти, що лорд вже в замку. Могутній бородань кинув на мене швидкий, але благальний погляд і все ще не вимовив ані слова. 

– Пані Циндро, – зрештою протягнула я. – Вам не здається, що…

Я не встигла договорити, бо в цю ж таки мить двері відчинилися навстіж. Ось тільки не ті, біля яких ми очікували, а інші – в глибині будинку, на самому вершечку сходів. В проході з’явилася чоловіча фігура й бадьорим кроком рушила у нашому напрямку. 

Чоловік не встигнув подолати ще й половини відстані, коли я впізнала це лице – саме те, що вчора лежало непритомне на кухні. Ось тільки цього разу переплутати його зі слугою було просто неможливо, бо чоловік вбрався у вишуканий зелений сюртук та сорочку з мереживами на горлі й рукавах. 

Звісно ж, це був лорд Елмор. 

Решту кроків він подолав ще швидше і дивився прямо мені в очі, хоч нічого й не казав. Я намагалася не відводити погляд. Це як з дикими тваринами: не варто показувати їм страх. 

– Лорде Елморе! – вигукнула пані Циндра, озираючись до чоловіка. Вона елегантно присіла у реверансі, та й застигла, опустивши голову. Ми з Рованом стояли позаду, і тільки тоді, коли старша жінка відчутно стукнула мене каблуком по нозі, я здогадалася також присісти у тому клятому реверансі. 

Рован біля мене схилився у поклоні. В ту ж таки мить щось у глибині палацу страшно зарипіло, а тоді почувся довгий і протяжний стогін. Це точно була Зелена леді.

Ми піднялися з поклонів, а лорд Елмор наморщив носа. 

– Що це було? – запитав він, і економка переді мною застигла. Мовчанка все тягнулася, а брова лорда підіймалася все вище й вище, коли я нарешті не витримала: 

– Це мій кіт. Ви знаєте, які вони галасливі, – я махнула рукою й вимушено засміялася, а на півдорозі мій сміх нервово підхопила й пані Циндра. 

Лорд дивився на нас обох з підозрою.

– Я думав, галас в основному трапляється у березні, – кинув він, обертаючись до дверей, з яких і чулися звуки. 

Я знову натужно засміялася, стримуючи бажання цього разу вже самій вдарити пані Циндру по литці каблуком. Чому це я одна маю викручуватися?