Розділ 7. Проблема замку

На світанку я таки пішла спати, залишивши робочу зону кухні у відносному порядку. Аби не допустити повторення нічної катастрофи, під покровом ночі я витягла усі зіпсовані продукти до сміттєвої ями на вулиці, а решту часу присвятила відмиванню підлоги від суміші борошна й холодної води, що потекла від забутого льоду. 

Та поспати довго мені не вдалося: всього за кілька годин двері малесенької кімнатки відчинилися й мене видерли з купи ковдр, ще усі сні поставивши у вертикальне положення. 

– Розмарі! – чіткий голос пані Циндри змусив розліпити очі. Жінка вже стояла при повному параді: в трохи святковішій сукні, з все ще ідеальною зачіскою, з якої не вибивалося жодної волосинки, та макіяжем, що робив її схожою на справжню суперзірку, що збиралася на червону доріжку. 

Я й не хотіла уявляти, як виглядаю я сама: з гніздом на голові, у м’ятій і брудній нічній сорочці та з запахом попелу та сажі від шкіри. І пані Циндра, звісно ж, також це помітила. 

– Боги й демони, Марі! До ванної, швидше! – вона випхала мене, як я була, у коридор, а тоді підштовхнула у бік ванної кімнати. Я послухалася, але й пані Циндра не відставала – здавалося, моя приватність її не надто цікавила. – Лорд Елмор прибуде менше, ніж за годину!

Я на мить застигла. То вночі це був таки не лорд? Перед тим, як заснула, я намагалася не думати про те, що могла випадково обсипати борошном й вдарити по голові сковорідкою свого роботодавця, але це було непросто. Певно, через це я й не виспалася, і тепер відчувала себе як першокласний зомбі. 

Пані Циндра відкрутила мідний кран у ванній, і її швидко заповнила гаряча вода, а тоді вона делікатно відвернулася, залишаючи біля поручнів чистого рушника. 

– Нас залишилося небагато, – делікатно визнала вона. – Але ми маємо справити найкраще враження. І, звісно ж, наше завдання – зробити все, аби лорд Елмор не дізнався про нашу маленьку проблему. 

Я вже залізла у воду й намагалася відчистити тіло жорсткою губкою, що знайшла поряд. Мило пахло так, як я й уявляла: їдким лугом і дешевим пральним порошком. Але альтернативи не було, тож я намилила ним волосся та тіло, а потім швиденько сполоснулася у воді, що вже почала остигати в холодній кімнаті, а тоді загорнулася в рушника. 

Я підняла брови на слова про “проблему”, і вже відкрила рота, а потім зрозуміла, що економка має на увазі привида. 

– Але невже лорд не знає про Зелену леді? – запитала я, і ось тоді жінка різко повернулася до мене. Розмарі ніколи раніше не ставила запитань. І в іншому випадку я б замовкла, намагаючись не видавати себе дивною поведінкою, але зараз… Зараз був ідеальний час для того, щоб вразити усіх своїми вміннями й навичками: і економку, і цього новоприбулого лорда. 

Краще нехай відразу звикне до того, що мовчазної Розмарі вже немає; бо я чудово знала, що моїх акторських здібностей не вистачить надовго.

– Чому б він мав знати? – напружено запитала пані Циндра, і на мить мені здалося, що я помітила в її очах щось більше, але відчуття швидко зникло, коли жінка передала мені сукню й почала сама натягати її на мене. 

Я була рада, що економка поспішала: навіть зі знаннями Розмарі не було жодного шансу, що я зумію розібратися із конструкцією сукні, яка, як виявилося, ще й не була моєю. Вчора я заледве стягнула з себе звичайне щоденне вбрання кухарки, яке чомусь містило двадцять сім ґудзиків на грудях. 

А у цій сукні, окрім незліченної кількості защіпок, були ще стрічки та шнури, що затягувалися на спині. Й додаткова спідниця під основну, щоб зробити силует пишнішим. А ще чепчик. 

–  Ну… – я замислилася над запитанням пані Циндри. – Я думала, що Зелена дама – це якась прапрабабуся лорда, чи його вбита донька, чи ще що… 

Руки пані Циндри застигли на мить над дванадцятим ґудзиком, а тоді вона защіпнула наступний так різко, що він залишив червоний слід на шкірі. 

– Нічого подібного. Походження привида туманне, але ми не можемо надокучати цим лорду Елмору. Головне правило хорошого персоналу… 

Вона багатозначно замовкла, очікуючи, що я закінчу. Та короткий пошук у голові Розмарі зовсім не дав відповіді, тож я невпевнено відізвалася:

– Добре робити свою роботу й не красти столове срібло?

Коли я працювала у “Квітневому присмерку”, цього було достатньо, аби вважатися більш ніж хорошим офіціантом. Але економка цією відповіддю не вдовольнилася, а тільки скривила ідеально підмальовані губи. 

– Ніколи не надокучати господарям, Марі. Слуги мають бути невидимими для ока. 

Хоч вона сама й сказала ці слова, я відчувала, як у голосі пані Циндри промайнуло щось, віддалено схоже на злість. Але вона затягла шнурки на сукні, а тоді повернула мене до дзеркала, аби я подивилася на результат. А він був неймовірний: хоч сукня й була темно-синя, майже чорна, вона все ж тільки частково нагадувала форму помічниці кухарки. 

На ній було трохи мережив, трохи зайвих застібок скоріше для краси, ніж з якоюсь практичною користю, і економка швиденько змайструвала з мого короткого волосся якусь просту зачіску, яка робила лице не просто худим і миловидним, а по-справжньому елегантним. Ось тільки чепчик псував усю картину, але як би я не намагалася відмовити пані Циндру від цього елементу вбрання, вона залишалася впертою, як віл.