Розділ 6. Квартальне прибирання

Чоловік під моїми ногами був одягнений в біле – принаймні, так мені здалося з першого погляду. Ось тільки потім виявилося, що й підлога біля нього біла, і лице якесь дивно бліде, а волосся – не до віку сиве. 

А тоді я перевела погляд на вже пустий мішок борошна, що стояв перевернутий поруч, і все стало на свої місця. 

– Чорт, – вилаялася я, крутячись в усі боки й намагаючись збагнути, що зараз робити. – Чорт, чорт, чорт! 

Зрештою я відкинула канделябр й сковорідку від гріха подалі й кинулася до холодильної шафи. На щастя, там знайшовся лід – величезний куб, який потрібно було ділити на менші, але в мене не було ні часу, ні терпіння. 

Тож я підхопила глибу обома руками й потягнула її до чоловіка, що розпростерся на підлозі серед кухні. Вже коли опустила лід поряд з його головою, придивилася ближче. Хто ж це був такий?..

Лице в нього було не зовсім пропорційне: ніс гачком, а очі начебто надто глибоко посаджені. Губи не дуже пухкі, а колір шкіри під шаром борошна якийсь землистий і не надто здоровий. Ось тільки разом всі ці не дуже привабливі для мене особисто риси складалися у таке гармонійне лице, що я чомусь не могла відірвати від нього погляду. 

Було в цьому чоловікові щось таке… розумне, чи що. 

Тож наступної миті я дала йому ляпаса, а потім ще одного, аби він прокинувся. Це спрацювало: всього за кілька митей чоловік здригнувся усім тілом, а тоді я пожалкувала, що відклала сковорідку: зрештою, хто знає, можливо, це все ж грабіжник. 

Він повільно відкрив очі – темно-сині й дезорієнтовані, а тоді сфокусувався на моєму лиці. 

– Хто ти така? – запитав він, одразу ж сідаючи. Чоловік вхопився рукою за свою потилицю, де, як я підозрювала, вже набухала ґуля. Він скривився від болю, а тоді перевів очі на злощасну сковорідку, що лежала за кілька кроків від мене. 

Вочевидь, інструмент свого ж побиття він впізнав швидко. 

– Що…

Я не дала йому договорити. Натомість знову підняла глибу льоду й сунула її чоловікові в руки. Він вхопився за неї, і я відпустила пальці. Як виявилося, надто рано, бо хватка чоловіка відразу ж після непритомності була не надто чіпка, й кількакілограмовий куб полетів чоловікові на стегна і… інші органи.

– Демон! А щоб тебе! – чоловік вилаявся і тихенько застогнав від болю, а тоді додав ще кілька слів, які я обрала пропустити повз вуха, і скинув глибу на підлогу поряд – туди ж, де вона стояла раніше. – Що ти виробляєш? Хочеш мене вбити? 

Погляд в чоловіка був такий, наче вбивати зараз будуть якраз мене. 

– Взагалі-то допомогти, – дипломатично зауважила я, а тоді підхопила зі столу рушник. Поклала його на глибу льоду й взялася за плечі чоловіка. Вони напружилися й він вхопився холодними руками мені в зап’ястя, намагаючись відчепити. 

– Та припини ж вириватися! – зрештою скрикнула я. – І ляж на лід. Має допомогти з забоєм. 

Я відійшла на крок, а чоловік нарешті придивився до льоду. Потім перевів до мене погляд, сповнений скептицизму. Втім, прописала я йому добряче, і втамувати біль незнайомець хотів сильніше, ніж не послухатися мене. 

Зрештою він приліг на підлогу, знову прямо у борошно, й склав голову на глибу льоду, як на подушку. Склав руки на грудях й скосив очі на мене. 

– Повторюю запитання: хто ти така? 

Я ж тим часом підібрала сковорідку й тепер наче мимохіть крутила її у пальцях. 

– Неправильне запитання. Я тут живу – а ось хто ти такий? 

Сковорідка в руках вигнулася під загрозливим кутом, а чоловік на підлозі ліг у   сміховинно впевнену позу та зиркнув на мене спідлоба. 

– Я теж тут… живу, якщо тобі цікаво. 

Я насупилася. Невже були ще якісь слуги, про яких Розмарі не знала? Зрештою, це було ймовірно, адже замок був просто велетенським. Я цілком уявляла, як з десяток людей могли в ньому жити й взагалі ніколи не перетинатися. 

– А що робив серед ночі на кухні? Хотів щось вкрасти? – я загрозливо підняла сковорідку й підступила на крок. Чоловік сів і подивився на мене довго й пильно, а тоді мої пальці чомусь самі собою розтиснулися, і посуд зі дзвоном впав на підлогу. 

– Зайшов за дровами, – невимушено відізвався незнайомець, наче нічого й не сталося. – В кімнаті так холодно, що можна зледеніти. 

Я повільно кивнула, киваючи головою у бік печі. Біля неї лежав немалий  стосик дров, і чоловік попрямував до нього, підхоплюючи три шматки дерева. Їх, певно, вистачить всього на кілька годин. Тримав він їх на витягнутих руках, наче не до кінця розумів, що ж саме мусить тепер з ними робити. 

– Сірники на печі, – допомогла я й сама поклала коробочку на дрова в руках чоловіка. Він вдячно, але трохи розгублено мені кивнув й попрямував до виходу, залишаючи за собою білі сліди. 

– Наступного разу намагайся не вбивати всіх, хто переступає поріг кухні, – кинув він, але перед самими дверима зупинився. – До речі… а що ти тут робила так пізно? 

Я відсунула ногою порожній мішок з-під борошна в сторону й гостро відрізала:

– Квартальне прибирання. А ще готуюся до приїзду лорда Елмора. Тобі теж не завадило б.