Розділ 3. Пані Циндра

Жінка помітила мене одразу ж і склала руки на грудях. Ще здалеку я впізнала пані Циндру, економку, з якою у Розмарі стосунки були далеко не найкращі. 

Та, відверто кажучи, й у мене стосунки з Розмарі були б далеко не найкращі, якби у нас була нагода зустрітися. Дівчина була з тих, хто мовчить, робить тільки те, що сказано, завжди погоджується, що б їй не говорили, і ледачиться від роботи за першої-ліпшої нагоди. 

– Розмарі,  – мовила жінка тихо. З дерев за мною злетіло кілька круків і ворон і гайнули геть, якомога далі від холодного гніву економки. – Де ти була? 

Я на мить застигла, не знаючи, що відповісти. Сказати, що намагалася втекти? Але чому тоді повернулася? Чи збрехати? Ось тільки у такому випадку економка точно вважатиме мене безнадійною.

Варіант сказати правду, що в тілі Розмарі тепер була я, потраплянка з іншого світу, я навіть не розглядала – виженуть з роботи, та ще й копняка для прискорення дадуть. Потраплянки, чи зайди, як тут їх називали, у цьому світі не були дивиною. Ось тільки, на відміну від фентезійних романів, з розпростертими обіймами тут їх ніхто не очікував. Зловлять на тому, що зайняла тіло нещасної кухарки – закриють десь у підвалах монастиря і пощастить, як не вб’ють ще раз. 

Ці уроки Розмарі запам’ятала на диво добре: у голові враз пролетів спогад про високу суху жінку, що розповідала про всі страшні кари, які чекають на зайд у Кандоліні. 

На щастя, щойно я підійшла досить близько, аби можна було розгледіти моє жалюгідне вбрання, згашені свічки у канделябрі та сині від холоду руки, відповідати вже не довелося. 

Очі пані Циндри округлилися і вона сильніше відчинила двері, відступаючи з проходу. Мене запрошувати двічі не довелося, і я метнулася всередину, в тепло, а тоді петлі за мною грюкнули, відрізаючи від снігу. 

…і залишаючи наодинці з розлюченою пані Цидрою. Залишки Розмарі і її спогадів у голові майже змусили мене зіщулитися й спробувати швиденько втекти, але я рішуче задавила це бажання в корені. 

Я вже не Розмарі. А голос економки був на диво ніжний:

– Це була Зелена леді?

Я повернулася лицем до жінки й тільки тоді змогла роздивитися її як слід, без серпанку спогадів попередньої власниці тіла. Пані Циндра була низенька й діставала мені заледве до плеча, хоча і я сама тепер була не те щоб дуже висока. 

Одягнена вона була у строгу, але все ж вишукану сукню з рівно такою кількістю мережив, які прийнятно носити старшій жінці. Довге сиве волосся вона заклала в елегантний вузол на потилиці, а на лице нанесла саму краплю макіяжу – ну точно як адміністраторка модного й страшенно дорогого готелю. 

Я різко кивнула і здригнулася – від холоду, що все ще блукав кістками. Але пані Циндра переплутала це зі страхом і тихенько охнула – а я не стала виправляти. Розмарі ж і справді бачила привида; хоч спогади дівчини були розмиті, але зелена фігура у дранті й з білими провалами очей справді могла настрашити будь-кого. 

…у цьому світі. Мені ж ця Зелена леді здавалася не страшнішою за якусь чергову почвару з третьосортного жахастика. Але, зрештою, я поки що не стикалася з нею лице до лиця. 

Пані Циндра поклала руку мені на плече, задерши її для цього над головою, і поплескала кілька разів. 

– Ну, ну. Вона не може завдати справжньої шкоди, – жінка дивилася на мене так, наче й справді вірила у те, що говорила. А ось я, та й Розмарі теж, не були такі схильні погодитися: виглядала та Зелена леді так, наче саме й того хотіла – завдати шкоди. – Ходімо на кухню, тобі потрібно випити чаю. 

Не чекаючи відповіді, пані Циндра владно пішла попереду довгими й заплутаними коридорами, очікуючи, що я піду слідом. І я, звісно ж, поспішила: хоч спогади Розмарі вже трохи вляглися в голові, вона цих шляхів не пам’ятала від слова зовсім. Певно, через те, що кухарка звикла ходити вузькими й заплутаними коридорами для слуг, а не широкими проходами для гостей та господарів. 

Всю дорогу я витратила на те, аби витріщатися по сторонах та намагатися тримати рота закритим, а щелепу – при собі. Замок, як я й очікувала, прямо сяяв розкішшю. Сотні свічок відкидали довгі тіні на стіни, але світилися вони дивно. У них не було справжнього вогню, натомість були пучки світла, створені, безперечно, магією.

Розмарі знала, що саме чари й освітлювали цілий палац, а раніше ще й забезпечували його теплом. Ось тільки, якщо вірити чужим спогадам, артефакт зламався ще кілька місяців тому, і тепер грітися доводилося звичайними дровами, бо ніхто з міста не ризикував приїхати у захоплений привидом замок. 

Двері кухні виросли перед економкою непомітно, і я несподівано аж застигла від передчуття. Думка промайнула раптово – Розмарі, тобто я, залишилася єдиною кухаркою. А це значить, головною кухаркою – принаймні поки що, поки не знайшлося нікого кращого. 

Але якщо мені пощастить, якщо я зможу проявити себе… Тоді шукати нікого кращого просто не доведеться. 

Я насупилася. Мозок жив своїм життям, вже планував, як осісти тут – без жодної ідеї про те, як повернутися назад, до мого справжнього життя. А саме це ж я й маю зробити – якщо це взагалі можливо. Ось тільки у останньому я дуже сумнівалася: і знала, всередині вже зрозуміла, що я таки справді померла.