Розділ 2. Молодша кухарка

Коли я різко відкрила очі, навколо було тьмяно. Вже навіть не темно, а саме тьмяно – наче сонце от-от почало сходити. Невже я втратила свідомість? Ось так просто й по-дурному, прямо посеред власного коридору?

– А за ногу його і впоперек! – хотіла вилаятися я, але замість цього з горла вирвався тільки невиразний і відверто жалюгідний хрип. 

Тоді я застогнала, хапаючись долонею за голову й задню частину шиї, а  за мить різко застигла, ще не до кінця розуміючи, що саме мене потривожило. А потім розуміння почало накочуватися хвилями, і вже за хвилину я відчувала себе як кипляча каструля, з якої вода ось-ось виплеснеться на розпечену плиту. 

По-перше, голос був точно не мій. Вищий, тендітніший і плавніший; мій же нагадував різкі команди, яких неможливо ослухатися. Але якби ж це було найбільшою проблемою! 

Тіло також мені не належало. І навіть голова: варто було зробити перший рух, у ній почали крутитися спогади, які також точно не були спогадами Марії Вертій, майже шеф-кухарки, майже двадцятивосьмирічної  ділової жінки.

…Бо Марія Вертій, тобто я, померла. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Зрештою я повільно сіла, хоча й було бажання лежати на землі й не рухатися, поки тіло не знайде швидка, а санітари не приведуть до ладу голову. Бо це ж не могло бути правдою! 

Так, я впала, напоролася головою на той дурнуватий канделябр, але з ким не буває? Від такого люди зазвичай не помирають.

Але голосок в голові, що прокинувся водночас із мною, підступно проспівав: а ось ти – померла. І не погодитися з ним було складно. 

Я різко підняла долоні і втупилася у грубі пальці, що ніколи не знали крему й манікюру. Вони були довгі й тонкі, майже музикальні, але явно потребували догляду. А я ж тільки тиждень тому оновила гель-лак!

Ступні виявилися майже такими ж, як і мої, але взуте це тіло, яке точно мені не належало, було в якесь недолуге полотняне взуття зовсім не до погоди. А погода! Ще вчора був розпал літа, а зараз я сиділа серед тонкого шару снігу, що випав, вочевидь, серед ночі. 

Зрештою, коли пальці що на руках, що на ногах почали німіти, я подумки все ж примирилася з думкою: потрапила. Прямо як у фентезійних романах, що читала у рідкісні години, вільні від роботи. 

Важко не примиритися, коли тіло точно не моє, а в голові плутаються спогади людини, яка жила у ньому ще якісь кілька годин тому. 

Але, звісно ж, пощастити надто сильно мені не могло… Ні щоб потрапити у якусь знану леді, чи принцесу, або чаклунку насамкінець. Я подавила бажання побитися головою об найближче дерево – бо занесло мене у тіло звичайної куховарки! 

Та ще й такої криворукої, що страх бере!

– А щоб тебе підняло та гепнуло, – зрештою видала я вражено, общупуючи свій стан та лице. Воно було холодне і на дотик начебто зовсім нормальне, але обмацування не дало практично жодної інформації про зовнішність. 

Тож я рішуче піднялася на ноги, сподіваючись цим рухом струсити й пам’ять нещасної, чиє тіло зайняла. Але дівчина, здавалося, не дуже любила милуватися собою у дзеркалі. Та все ж дещо спрацювало – щойно перед очима з’явився густий сад і силует величезного замку вдалині, картинки почали миготіти в розумі так швидко, що довелося прихилитися до стовбура ясена, аби хоч якось втриматися на ногах. 

Отож, власницею цього нещасного тіла була така собі Розмарі – сирота, вихованка монастиря божественного пантеону. Прямо сказати, не найгостріший інструмент у шухляді. 

Дівчина перебивалася з роботи до роботи без жодної мети чи старання, аж поки не почула, що у графстві Елмор шукають прислугу в замок, в якому ніхто не живе. Робота обіцяла бути настільки легкою і непаркою, що Розмарі не могла не спокуситися.

Я повільно покрокувала у бік того-таки замку, намагаючись розібратися у сумбурних і неясних спогадах дівчини. А куди ще йти? Навіть з того, що я вже побачила, зрозуміло, що у великому світі ніхто на Розмарі не чекає. 

А замок був – ого-го! Щонайменше вісім високих веж, п’ять поверхів на найнижчому плато й такий великий, що на те, аби порахувати всі вікна в ньому, можна було б витратити години. Дуже нагадував одну віллу столичного депутата, де я колись готувала страви перед його четвертим весіллям. І не дивно, що Розмарі найняли третьою помічницею шостого кухаря – бо ж прогодувати ораву людей, що можуть жити в такому палаці, має бути зовсім непросто. 

Я ще трохи продріботіла засніженим садом, а тоді стала. Ще один спогад кухарки нарешті влігся у розумі, змусивши насупитися. А тоді вони посипалися, як з рогу достатку.

В замку таки справді ніхто не жив – принаймні, з господарів. Але він й далі працював, як годинник, завжди готовий прийняти гостей, які ніколи не приходили. Єдина умова, з якою економка видала Розмарі білий фартух, була проста: не ставити зайвих запитань. 

Вона погодилася, а я здійняла брови: бо запитань в мене вже зараз було багато! 

Кожного ранку, обіду та вечері стіл у великій залі заставляли наїдками, напоями та дорогим кришталем. За півтори години все це забирали, а їжу викидали у смітник. Їсти її слугам заборонялося, хоча ніхто її й не торкався. І так продовжувалося роками – і до прибуття Розмарі, і після того, як вона влаштувалася.