Розділ 1. Втеча з канделябром

Розмарі, третя помічниця шостого кухаря лорда Елмора, тікала, що мала сил. Спітнілими від страху пальцями вона щосили стискала канделябр з єдиною свічкою. Були ще дві – але їх вона випадково згасила своїм переляканим диханням. 

Дорога від замку була покручена корінням дерев, що розрослися без садівника вже аж надто сильно, і, відверто кажучи, було тільки питанням часу, поки Розмарі перечепиться об котрийсь з них. 

Коли це врешті сталося – не в останню чергу через надто довгу сукню – дівчина не встигла видати навіть звуку. Тільки мовчки злетіла у ярок та й залишилася лежати там – з шиєю, поверненою під дивним кутом. 

Замок здалеку виглядав, як неприступна скеля з десятками гострих вершин. Він чорнів на тлі нічного неба, і виділялося в ньому тільки одне віконечко на самому вершечку північної вежі. Там горіло світло, яке точно йшло не від свічки: воно було світло-зеленим і навіть на зовсім недосвідчений погляд виглядало потойбічним. 

❅ ━━━━━━ ♨♨♨ ━━━━━━ ❅

Я стояла у коморі поряд з двома великими холодильниками й намагалася стримати кулаки, що аж чесалися заїхати по одній лисині. Зазвичай на роботі битися не доводилося: в рідкісних випадках тільки рвати волосся на голові та колошматити кулаками стіну. А так-то кухню шикарного закладу “Квітневий присмерк” я любила ніжною любов’ю та навіть вважала другим домом. 

…І, звісно ж, рано чи пізно це мало вилізти боком. 

Ось воно й сталося – картала я себе, стискаючи зуби, аби з них не вирвалося шипіння не гірше, ніж в анаконди. Насподівалася! Вже повірила, що ввечері вдягну фартух шеф-кухарки, вже навіть призначила святкування з нагоди підвищення… Ніколи ще помилятися не було так боляче. 

Двері комори повільно і беззвучно прочинилися, пропускаючи всередину спершу живіт, а тоді й решту тіла Володимира Петровича – власника закладу. Закладу, якому я віддала десять років, який не покинула, коли місяцями не платили зарплатню, в якому залишалася навіть тоді, коли всі казали, що він ось-ось прогорить. 

Та я ж йому, біс його дери, й назву придумала! Без мене Петрович обізвав би його якимсь “Борщем і сухарем”, чи й ще що гірше. 

– Ну давай вже без образ, Машко, – роздратовано почав чоловік, втираючи пітливе чоло, тільки-но двері причинилися. Лице його було червоне й надуте, а я відчула, як замість злості всередині починає підійматися вже справжня шалена лють. 

– Без образ? – тихо повторила я, підступаючи на крок вперед. – І ніяка я вам не Машка – Марія, і тільки. 

Петрович закотив очі й, певно, саме це й стало останньою краплею. 

– Ну не жіноче це діло – керувати. І в нас відкрита кухня, всі будуть бачити…

Моє лице почало нагріватися і дуже швидко дорівнялося кольором до обличчя Петровича – стало червоним, як буряк, і тільки те, що за дверима й справді відкритої кухні сиділи десятки гостей – все ж вечір п’ятниці – й стримувало від того, аби почати кричати прямо зараз. 

– Я працюю тут довше, ніж будь-хто інший. Я знаю тут все. Половину меню склала я, я проводжу закупівлі, я наймала кухарів. А тепер ви…

Я зупинилася й відвернулася, бо на очах несподівано зібралися злі сльози. Ось це вже щось новеньке. Кирило, якого й призначив шеф-кухарем Володимир Петрович, працював у “Квітневому присмерку” менше ніж рік. І він був непоганим хлопцем, але трохи гіршим професіоналом. І я знала, що точно, точно варта посади більше за нього. 

Тяжка рука чоловіка опустилася на плече, і я ледь поборола бажання схопити її й вдарити щосили Петровича – недарма ж ходила на ці курси самооборони? Але застигла, і власник стиснув плече сильніше, а у його голос пробилася нотка вибачення. 

Але водночас – зверхності. 

– Маріє. Ну, Маріє, подивись на мене. Ти багато зробила для закладу, я це визнаю, – він підняв обидві руки, а на дні його очей плюскотіла насмішка. Мовляв: відчепись вже від мене й ставай до плити. – Але Кирило буде кращим вибором. Що подумають наші гості, коли до них буде виходити жінка? Але ж я тебе не звільняю… 

Я стиснула кулаки так сильно, що манікюр впився у шкіру. Тоді повільно вдихнула й видихнула, готуючись зробити, можливо, найбільшу дурницю. 

– Це добре. Бо звільняюся я. 

Володимир Петрович від несподіванки навіть відступив на крок, а тоді й ще на один. Він дивився на мене примружено й недовірливо, але за мить у його очах з’явився справжній страх. І недарма – ніколи раніше я не погрожувала звільненням. Завжди залишалася після закриття закладу, навіть коли за це й не платили, завжди робила купу додаткової роботи, завжди… Але настав час щось змінювати. 

– Ну ти що, Машко, ти що… – почав бурмотіти він, а я відвела погляд на банки з олією у розчаруванні. Все ж правильно вчинила. Нарешті. – Ну хочеш, я тобі зарплату підніму? На п’ять відсотків?

Я почала йти до дверей. Навіть якби Петрович прямо зараз пообіцяв підняти зарплатню вполовину, а на додачу зробити шефом, це таки не змінило б мого рішення. Коли слова нарешті були сказані, я нарешті відчула себе так, наче вони зріли давно. 

Але до цієї миті відпустити “Квітковий присмерк” було надто складно. Дуже вже багато часу й сил я вклала в це місце. 

– Вже завтра ноги моєї тут не буде, – з неприхованою зловтіхою повідомила я. – Подивимося, скільки ти протримаєшся без мене, старий.