Розділ 4. Сніданок з канцлером

Готуватися до сніданку з батьком лиходійки — це як готуватися до співбесіди, на якій тебе можуть стратити. Я встала затемна, двічі перевдяглася і тричі повторила перед дзеркалом: «Доброго ранку, батьку». Перший раз вийшло жалібно. Другий — зверхньо, бо обличчя Агати, здається, просто не вміло інакше. На третій раз я махнула рукою.

У книжці канцлер Северин Чорнославський з'являвся рідко, але кожна його поява була як холодний протяг. Високий, сивий, з тонкими губами й поглядом, від якого «в'янули навіть квіти на столі». Авторка явно любила квіти як метафору. Агату він не любив. Агату він використовував. Принаймні так здавалося з тих кількох сцен, де він наказував доньці «не ганьбити рід» і «нарешті прибрати цю дівчину з дороги».

Саме він, подумала я, спускаючись сходами, міг навчити її підписувати листи до найманців родовою печаткою. Або навпаки — міг дуже вчасно цього не помітити.

Мала їдальня, як її називали в домі, була лише трохи меншою за баскетбольний майданчик. Довгий стіл, накритий білосніжною скатертиною, срібні прибори, порцеляна з гербом — ворон на мечі, куди ж без нього. На стінах портрети предків, і всі вони, як на підбір, мали такий вигляд, ніби щойно когось засудили.

У кінці столу сидів канцлер.

Він був саме таким, як у книжці. І водночас зовсім іншим. Сивина — так. Тонкі губи — так. Але авторка не написала, що в нього тремтить права рука, коли він підносить чашку. Що під очима темні кола людини, яка давно не спить. Що він читає листа, тримаючи його далеко від очей, бо, схоже, погано бачить, але не носить окулярів, щоб ніхто не помітив слабкості.

Він не підвів голови, коли я зайшла.

— Сідай, Агато.

Я сіла на протилежному кінці столу. Між нами було метрів шість скатертини, ваза з білими ліліями і, здається, вічність.

Лакей налив мені чаю. Бергамот. Звісно ж.

— Доброго ранку, батьку, — сказала я.

Вийшло, на мій подив, нормально. Навіть рівно.

Канцлер відклав листа. Повільно підняв на мене очі — такі самі зелені, як в Агати, тільки вицвілі, ніби з них хтось вимив колір.

— Мені доповіли, — сказав він, — що вчора ти роздала служницям сукні.

Я мало не впустила ложку. Він приїхав учора ввечері. Звідки?

— І що вони, — продовжив він тим самим рівним тоном, — спалили їх у дворі. Дим було видно з вулиці. Сусіди, Вербицькі, вже надіслали записку із запитанням, чи не горить у нас щось.

— Е-е... — сказала я. — Це було... непорозуміння.

— Безсумнівно.

Він узяв шматок хліба, намастив маслом. Рука тремтіла, але масло лягло рівно. Він робив це вже стільки разів, що тремтіння не мало значення.

— Сподіваюся, — сказав він, — це непорозуміння не повториться. Чорнославські не роблять із себе посміховисько. Особливо зараз.

— Особливо зараз? — обережно перепитала я.

Канцлер подивився на мене так, як дивляться на учня, який забув таблицю множення.

— Ти справді не розумієш, чи вдаєш? — Він відклав хліб. — Граф Вельський привіз на двір цю дівчину не для того, щоб вона вишивала серветки. Він хоче, щоб принц одружився з нею, а не з тобою. І тоді його родина стане ближчою до трону, а наша — ні.

Граф Вельський. У книжці він згадувався кілька разів як «добрий опікун бідної сироти». Я тоді навіть стікера на нього не наклеїла. Ще один пункт до рецензії: «Авторка не помічає політики навіть тоді, коли та сидить за столом і їсть хліб з маслом.»

— Через тиждень королівський ярмарок, — продовжив канцлер. — Лілея там продаватиме свої вишивки на користь сиротинцю. Уся столиця прийде подивитися, яке в неї добре серце. — Він скривився, наче надкусив лимон. — Ти маєш зробити так, щоб уся столиця побачила інше.

Ось воно. Розділ третій. Кошик із пиріжками.

— Наприклад? — спитала я, хоча знала відповідь.

— Ти вигадлива. Вигадаєш. — Він знизав плечима. — Головне, щоб після ярмарку про неї говорили як про дурепу, а не як про святу. Принц не одружиться з посміховиськом.

Я поставила чашку. Рука, на щастя, не тремтіла.

— Ні, — сказала я.

Лакей біля буфета завмер з тацею. Здається, навіть лілеї у вазі перестали пахнути.

Канцлер повільно, дуже повільно, підняв брову.

— Перепрошую?

— Я не буду цього робити, батьку. — Я вдихнула. — Ні на ярмарку, ні деінде. Я не чіпатиму Лілею.

— Не чіпатимеш, — повторив він, ніби пробував ці слова на смак і вони йому не подобалися.

— І ще. — Якщо вже стрибати в прірву, то з розбігу. — Я хочу розірвати заручини з принцом.

Тиша. Довга, густа, як кисіль. Лакей за моєю спиною тихо, дуже тихо поставив тацю на буфет і задкував до дверей. Я йому позаздрила.

Канцлер не закричав. Я чекала крику, гупання кулаком по столу, розбитої порцеляни. Але він лише відкинувся на спинку крісла й склав руки на грудях. Права, та, що тремтіла, сховалася під ліву.

— Розірвати, — сказав він. — Цікаво. І на що, дозволь спитати, ти збираєшся жити після цього?

— Я... не розумію.

— Звісно, не розумієш. Ти ніколи не цікавилася, звідки беруться твої сукні. — Він злегка всміхнувся, і ця усмішка була гіршою за крик. — Маєток закладений, Агато. Двічі. Борги нашого роду перевищують усе, що ми маємо. Король обіцяв їх списати в день вашого весілля. Це, якщо хочеш знати, був мій весільний подарунок тобі: можливість не жебракувати.

Я відкрила рота. Закрила. Згадала скриньку з грошима, з якої вчора так щедро відрахувала платню для Олесі. Згадала двадцять суконь у вогні.

О Боже.

— Тому, — продовжив канцлер, беручи знову свій лист, — ти виконаєш свої обов'язки. Вийдеш за принца. А дівчина Вельського після ярмарку повернеться в те село, з якого її привезли. Як саме — вирішуй сама. Але якщо ти цього не зробиш...

Він не договорив. Просто перегорнув сторінку.

У книжці не було цієї сцени. Не було боргів. Не було тремтячої руки, яку канцлер ховав від доньки. Була лише лиходійка, яка просто так, від природної злоби, перекидала на людей кошики з пиріжками.

До мене повільно доходило, що авторка, можливо, теж не все знала про власний світ.