Розділ 3. Подарунки, яких бояться

Наступного ранку я прокинулася раніше за всіх, що для леді Агати, як з'ясувалося, було подією рівня сонячного затемнення.

Коли Ганна, та сама дівчина з чаєм, зайшла до кімнати, я вже сиділа одягнена в найпростішу сукню, яку змогла знайти. Темно-синю, без мережива, лише з двома рядами перлових ґудзиків. Найскромніше, що мала Агата. Зашнуровувати її самій виявилося завданням для акробата, але я впоралася. Майже. Один ґудзик я застебнула не в ту петлю, і тепер сукня трохи кривилася на боці.

Ганна завмерла на порозі з тацею.

— Міледі вже... одягнена?

— Доброго ранку, Ганно, — привітно сказала я.

Таця дзенькнула. Ганна вчепилася в неї обома руками.

— Ви... знаєте моє ім'я?

Я відкрила рота й закрила. Схоже, справжня Агата за кілька років не спромоглася запам'ятати, як звуть дівчину, яка щоранку приносить їй чай. Ще один пункт до моєї рецензії.

— Звісно, знаю, — сказала я якомога лагідніше. — Ганно, будь ласка, поклич до мене всіх служниць. Усіх, хто працює в домі. Я хочу з вами поговорити.

Обличчя Ганни стало кольору її фартуха.

— Усіх, міледі?

— Усіх.

— Одночасно?

— Так.

Вона поставила тацю, присіла в реверансі й вийшла, рухаючись, як сомнамбула. Двері за нею зачинилися, і я почула тихий, приречений шепіт: «Усіх. Одночасно. Святі заступники, вона нарешті вирішила нас повісити.»

Через півгодини в моїй кімнаті стояли дев'ять дівчат і жінок різного віку. Вони вишикувалися вздовж стіни, наче на розстрілі, і дивилися в підлогу. Найстарша, огрядна кухарка з руками, червоними від гарячої води, тримала перед собою качалку. Здається, мимоволі, просто забула покласти. Але виглядало це так, ніби вона готова битися до останнього.

Поряд із нею стояла висока сувора жінка в чорному, з ключами на поясі. Економка, здогадалася я. Пані Стефанія, якщо вірити тому, як до неї зверталася Ганна. Вона єдина дивилася мені в очі, і в цьому погляді не було страху. Лише безмежна втома людини, яка давно вирішила, що гірше вже не буде.

Я встала й відчинила двері гардеробної.

— Отже, — почала я, — я тут подумала...

Дев'ять людей синхронно здригнулися.

— ...що я була до вас несправедлива, — швидко продовжила я. — І хочу це виправити. Ось.

Я широким жестом показала на сукні.

Тиша була така, що я почула, як у кутку гуде муха.

— Це вам, — пояснила я. — Подарунки. Беріть, що сподобається. Шовк, оксамит, мереживо, що хочете. Мені стільки не потрібно, а вам, мабуть, знадобиться на свята, чи на весілля, чи... ну, просто так. Бо гарно.

Муха в кутку теж замовкла.

Пані Стефанія повільно, дуже повільно перевела погляд із суконь на мене.

— Міледі бажає, — сказала вона рівним голосом, — щоб ми взяли її сукні.

— Так.

— Ваші особисті сукні.

— Так.

— І вдягли їх.

— Ну, якщо захочете. Можна перешити, якщо не підійде за розміром.

Економка кивнула, наче отримала остаточне підтвердження якоїсь страшної теорії.

— Як накаже міледі.

Вона першою підійшла до гардеробної й зняла з вішака бузкову сукню з перлинами. Тримала її на витягнутих руках, двома пальцями, обережно, як тримають дохлого щура. За нею потяглися інші. Ганна взяла рожеву. Кухарка, так і не випустивши качалки, — пишну зелену з золотим шиттям. Кожна, взявши сукню, тихо дякувала й швидко виходила, не повертаючись до мене спиною.

За п'ять хвилин гардеробна спорожніла на третину.

Я сіла на ліжко, сяючи від задоволення. Ось бачиш, Агато, сказала я подумки. Не так уже й складно бути людиною. Ще тиждень, і вони будуть тебе обожнювати.

* * *

До обіду я встигла переставити меблі в кімнаті (бо дзеркало дивилося просто на ліжко, і щоранку бачити зверхню фізіономію Агати було понад мої сили), прочитати три розділи нудної книжки з геральдики та двічі заблукати в коридорах власного будинку.

Вдруге я заблукала в напрямку кухні. Мені страшенно хотілося чогось простого. Шматок хліба з маслом. Чашку чаю без бергамоту, бо від бергамоту мене вже нудило. І, якщо пощастить, ще трохи людської теплоти від дев'яти щасливих власниць нового гардеробу.

Двері кухні були прочинені. З-за них долинали голоси, і я, сама не знаю чому, зупинилася.

— ...кажу вам, вони отруєні, — це був хрипкий голос кухарки. — Точно отруєні. Ви бачили, як вона всміхалася? Я сорок років на цій кухні. Я знаю, як всміхається людина, яка підсипала пацюкам миш'яку.

— Але ж вона нам їх сама дала, тітко Параско, — несміливо заперечила Ганна. — Навіщо їй...

— А навіщо їй було лити Дорці гарячий віск на руку? Навіщо Олесю виганяти взимку без платні? Ти що, вчора народилася?

Я притулилася до стіни. Віск. Без платні. Взимку. У книжці про це не було ні слова, але щось мені підказувало, що кухарка не вигадує.

— Може, вона просто захворіла, — подав голос хтось молодший. — Моя бабця перед смертю теж почала все роздавати. І всім дякувати.

Запала задумлива тиша.

— Якщо вона помирає, — повільно сказала тітка Параска, — то сукні точно заразні.

— Ой, Боже!

Почувся звук, ніби хтось відкинув щось шовкове на підлогу.

— А може, це пастка, — втрутився новий голос, тонкий і нервовий. — Ми вдягнемо, а вона потім скаже, що ми вкрали. І всіх нас на шибеницю. Як ту бідолашну з маєтку Вербицьких.

— Або там голки в швах.

— Або прокляття. Я чула, вона ходила до відьми в Нижнє місто.

— Або все разом!

Гомін зростав. Я стояла під дверима і відчувала, як мої плани на «тиждень, і вони будуть мене обожнювати» стрімко перетворюються на «тиждень, і вони втечуть світ за очі».

Нарешті пролунав рівний, холодний голос пані Стефанії, і все затихло.

— Досить. Хай би що там було, ніхто цього не вдягатиме. Але й залишати в домі не можна.

— То що робити, пані Стефаніє?

Пауза. Звук, ніби хтось поставив на стіл важкий залізний предмет.

— Спалити, — сказала економка. — У дворі. Після обіду, поки міледі відпочиває. А попіл закопати за стайнею. І всім помити руки з милом. Двічі.