Розділ 2. Інструкція з виживання для лиходійки

Будь-яку кризу треба починати з таблиці. Цього мене навчили шість років у видавництві, дедлайни, які горіли синім полум'ям, і один головний редактор, який вірив, що Excel рятує душі.

Excel'я тут не було. Був письмовий стіл, чорнильниця у формі черепа (звісно ж) і перо, яке, судячи з усього, вирвали в дуже ображеного ворона.

Я вмочила його в чорнило, поставила на папір велику кляксу, поставила другу, вилаялася словами, яких леді Агата, мабуть, не знала, і з третьої спроби вивела:

ЯК НЕ ПОМЕРТИ. План.

Підкреслила двічі. Подумала й підкреслила втретє. Так солідніше.

Далі я розкреслила аркуш на стовпчики: «Дата», «Що станеться за книжкою», «Що з цим робити». І заплющила очі, згадуючи «Серце світлої принцеси». На щастя, я читала його з олівцем, двічі, а ще написала рецензію на три тисячі знаків. Сюжет сидів у голові, як заноза.

Розділ 3. Через тиждень після початку книжки — королівський благодійний ярмарок. Агата публічно принижує Лілею, перекидаючи на неї кошик із пиріжками. Лілея плаче, принц уперше дивиться на неї «з ніжним співчуттям».

Я записала: «Ярмарок. До пиріжків не підходити. Узагалі ні до чого не підходити.»

Розділ 5 — отрута в сумочці. Лілея знаходить у Агати флакон «сльози вдови», і хоча нічого не доведено, двір починає шепотітися.

«Перевірити сумочку. Всі сумочки. Можливо, викинути всі сумочки.»

Розділ 7 — королівське полювання. Агата наймає людей, щоб налякати коня Лілеї. Кінь скидає її, і її рятує... я напружилася, згадуючи. Принц? Ні. Принц тоді тільки під'їхав, щоб драматично взяти її на руки. Рятував хтось інший. Хтось із чорним плащем і без репліки.

Я записала: «Полювання. Нікого не наймати. Коней не лякати. Самій на коня не сідати — я не вмію.»

Розділ 10 — лист. Агата пише погрози Лілеї власним почерком. Підписує. Відправляє через свою покоївку.

Тут я довго дивилася на папір, а потім написала просто: «Не писати листів. Нікому. Ніколи. Навіть мамі.»

Хоча чи є в Агати мама? У книжці згадувався лише батько, канцлер, людина з холодними очима й ще холоднішим серцем. Про маму — ні слова. Авторка явно не переймалася такими дрібницями, як біографія лиходійки.

Розділ 13 — Агату допитують. Допит веде герцог Рейнар Морт, голова таємної служби.

Перо завмерло над папером.

Рейнар Морт. Я пригадала його лише тепер, і по спині пробіг холодок. У книжці він з'являвся рідко, завжди в тіні, говорив коротко і жодного разу не всміхнувся. Авторка описувала його як «людину, чий погляд проникає під шкіру». Тоді я поставила на полях жовтий стікер: «Найцікавіший персонаж, і його змарнували».

Саме він зібрав справу. Саме він приніс на бал докази. Саме його підпис стояв під вироком.

Розділ 15 — бал. Викриття. Арешт.

Розділ 16 — суд. Вирок.

Розділ 17 — площа.

Останній рядок я не дописала. Подивилася на таблицю, і мене трохи занудило, хоча, можливо, це від запаху чорнила.

Два місяці. Шість подій, кожна з яких тягне мене до ешафоту. І один чоловік, який, якщо вірити книжці, мене туди й відведе.

* * *

Першим пунктом плану був обшук. Якщо Агата була такою, як у книжці, то докази своїх злочинів вона тримала не в сейфі під трьома замками, а приблизно там, де нормальні люди тримають шпильки.

Я не помилилася. Шпильки, до речі, теж знайшлися.

Туалетний столик виявився справжньою аптекою пані Борджіа. У верхній шухляді лежали пудра, рум'яна і флакон із написом «Для обличчя». Я понюхала, і в мене засльозилися очі. Може, й для обличчя. Але явно не для власного.

У другій шухляді знайшлася скринька, оббита оксамитом. Замкнена. Ключ від неї, звісно ж, висів на ланцюжку на шиї. На моїй шиї. Я помітила його тільки зараз — маленький срібний ключик, теплий від шкіри.

— Агато, — сказала я з глибоким розчаруванням, — ти серйозно?

У скриньці лежали: три флакончики темного скла, підписані акуратним почерком («Сон», «Сон назавжди» і, чомусь, «Для Л., якщо не допоможе друге»), стос листів, перев'язаний червоною стрічкою, і маленький записник у шкіряній обкладинці.

Я відставила флакончики подалі, як відставляють мишоловку із заряженою пружиною, і розв'язала листи.

Перший був адресований такому собі «Пану Г. у таверні "Кривий цвях"». У ньому Агата у вишуканих виразах домовлялася про «невеличку неприємність на полюванні». Підпис: «А.Ч.» Печатка: родовий герб Чорнославських, ворон на мечі.

Я закрила очі й порахувала до десяти.

Вона підписалася. На листі до найманця. Ініціалами. І приклала родову печатку. Мені аж захотілося знайти авторку й запитати, чи вона хоч раз бачила справжніх інтриганів, а не лише в поганих серіалах.

Другий і третій листи були в тому ж дусі. Четвертий був недописаний і обривався на слові «вбити». Без продовження. Мабуть, Агату відволік обід.

Нарешті я відкрила записник.

Я очікувала знайти щоденник лиходійки: «Сьогодні я ненавиділа Лілею. Завтра планую ненавидіти її ще сильніше». Але перші сторінки були зовсім іншими. Почерк там округліший, юніший. Короткі записи, кілька років тому.

«Батько сказав, що я маю вийти за принца. Я не хочу, але батько не питає.»

«Нова дівчина при дворі, Лілея. Дуже мила. Сьогодні вона подарувала мені стрічку і сказала, що ми будемо подругами.»

«Л. сказала мені, що Ельдар сміється з мене за спиною. Я не вірю. Але чому тоді він на балу танцював тільки з нею?»

«Знову ця посмішка. Вона всміхається мені, коли ніхто не дивиться. Інакше. Я не можу пояснити. Мені ніхто не вірить.»

Далі сторінки ставали нервовішими. Почерк кривився. Записи ставали злішими. Агата, яку я знала з книжки, проступала на папері, як пляма крізь тонку тканину.

Я повільно закрила записник.

Ну й що, сказала я собі. Лиходійки завжди мають драматичне минуле. Це в них такий бонус до характеристик. Однаково ніхто не змушував її писати листи до найманців із печаткою.