В гостинній я побачила моїх предків. Вони сиділи на дивані в компанії кошенят, які лежали на їх колінах і солодко муркотіли.
- Доша, ти, куди їздила в таку рань? - запитала мене мама. - Та ще в суботу.
- Так у справах, - збрехала я, сівши між ними.
Я негайно зняла зі своїх ніг дурні босоніжки і кинула їх через диван.
- Пити! - зажадала я, як розпещена дитина. - Дайте мені пити! Води! А то інакше помру від спраги!
Тато взяв дзвіночок і подзвонив. Через хвилину до кімнати зайшла якась дівчина у сукні покоївки.
- Щось бажаєте, Лев Борисович? - з привабливою посмішкою запитала дівчина.
- Води! - простогнала я замість тата. - Багато води!
- І швидше, люба! - додала владним тоном моя матуся. - Моя донька знемагає від спраги!
Покоївка пішла. Я глянула на маму і зрозуміла, що бідна дівчина не протримається і дня в нашому домі. Мама страшно ревнива і не потерпить, щоби якась плюгавка лукаво посміхалася татові, притому демонструючи всі свої дівочі принади. Таких дівчат моя матуся виганяла швиденько. Правда, я ніколи не розуміла, чому вона так страшно ревнує тата, адже він ні за що не зрадить їй, дуже вже він був у неї закоханий.
Через хвилину моя вода була доставлена. Я накинулася на склянку і в лічені секунди її спорожнила. Мої батьки, включаючи покоївку, дивились на мене, як на прокажену.
- Принеси ще, - попросила я дівчину. - Зроби милість.
- Звичайно, Євдокіє Львівно, - відповіла покоївка і пішла.
- Євдокія Львівна?! - жахнулася я того, як до мене звернулася дівчина. - Що за маячня? Хто її навчив так до мене звертатися?
- Я, мила, - відповіла спокійно моя матінка. - У пристойному будинку зазвичай прислуга звертається до своїх господарів і їх дітей по імені та по батькові. Ти - адже Євдокія Львівна. Що тобі здається дивним в тому, що ця дівчина так до тебе звернулася?
- Мама, ти ж знаєш, як я ненавиджу моє повне ім'я, - сказилася я. - Ти спеціально її навчила це робити, щоб мене дражнити і виводити з себе?!
- Та здається - ні.
- Доша, що з тобою? - здивовано запитав тато. - Ти не захворіла?
- Ні, тату, зі мною все в порядку, - відповіла я, важка зітхаючи. - Називайте мене з цієї хвилини Євою, на крайняк - Дошею. Ясно? І ще я забула мобільний вдома. А по дорозі в метро я не зустріла жодного таксиста. Я прочекала в метро ще годину на потрібний потяг. Дісталася останньої станції і звідти пішки під палючим сонцем на величезних підборах більше півгодини йшла я додому.
- Тому ми тобі подарували на день твого двадцятиріччя порше, - почула я голос матусі , - але ти, Дошенька, відмовилася на ньому їздити, пояснюючи це тим, що ти не хочеш, щоб інші твої одногрупники відчували себе нижчим класом!
- Я повністю підтримую маму, - втрутився в розмову тато. - Тепер ти сама бачиш, наскільки добре мати свій особистий транспорт.
Вони мали рацію на всі сто, тому я, мовчки, пішла в свою кімнату, щоб трохи поспати, але не встигла я насолодитися спокоєм, лежачи у ліжку, як в мою кімнату увірвалася Муся, волаючи на все горло щось зрозуміле тільки їй одній.
- Пішли, - почула я нарешті, коли вона припинила свої крики.
- Куди?
- Вниз.
- Навіщо?
- Так я ж тобі щойно пояснила, - втупилася на мене Муся, хлопаючи здивовано очима.
- А я тільки що прокинулася.
Одним словом, вона мене все-таки витягла з м'якого ліжечка і стягнула мене вниз. Мої батьки, як і раніше сиділи на дивані з кошенятами на колінах, тільки помінявшись місцями. І ще поруч з ними сидів тепер Сергій Петрович. На його колінах лежав Джеймс Бонд, муркаючи так голосно, як паровоз.
- Сідай, Дошенька, біля мене, - попросив полковник. - Адже тільки завдяки тобі ми змогли засадити цю вбивцю до в’язниці!
При цих словах я аж сіла на диван в заціпенінні.
- Ви заарештували Ректоршу? - схвильовано задала я питання.
- Кого? - не зрозумів полковник.
- Ну, дружину ректора Потапенко!
- Так, Доша. Ми її посадили і їй тепел світить довічно за всі її вбивства.
- Значить, відбитки на листівці збігаються з відбитками на ножі?
- Так.