45

Я розповіла Жені всі факти, які я дізналася від сусідок Лариси Іванівни, одна з них жила з нею на одному майданчику, а друга  лежала в одній палаті.  

- Так ти вважаєш, що та медсестра і Ректорша одна особа? - задав мені питання Женя.

- Ще кілька хвилин тому я сумнівалася в цьому, але згадавши про ту медсестру, яка дала Ларисі Іванівні ті таблетки, я впевнилася в тому, що жінка, чий голос ми чули на плівці і є вбивця дорогих мені і тобі людей.

- Дивно тільки, чому лікар Редьков тобі збрехав.

- Йому за це заплатила вбивця. Я підслухала розмову Редькова з кимось по телефону. Він запевняв ту особу, що ніхто не дізнається про справжню причину смерті Лариси Іванівни і вимагав, щоб йому переказали гроші на рахунок не пізніше трьох днів, інакше він ... ну ти сам розумієш.

- Все розповість поліції, - задумливо мовив останні слова Женя і зовсім замовк, про щось розмірковуючи.

- Як би дізнатися надійшли ті гроші на рахунок Редькова чи ні? - сама собі я задала питання, оскільки Женя мене не почув.

- Спочатку треба дізнатися: чи живий ще наш Редьков, - знову вступив у розмову Женя. - Я щось сильно в цьому сумніваюся.

- Думаєш, Ректорші і тут стало шкода грошей?

- Так, саме це я маю на увазі. Треба подзвонити в лікарню і дізнатися.

Порившись в своїй сумці, а потім і в мобільному, я повідомила Жені номер лікарні. Він набрав швиденько номер, який я йому продиктувала, і сказав дівчині в приймальні:

- Будь ласка, повідомте, доктору Редькову, що в його квартирі тече вода з крана і що він уже затопив два поверхи. Якщо він не хоче, щоб його сусіди замучили докорами або ще гірше - не затягали по інстанціям, нехай негайно мчить додому. Що? Як? Я і не знав. Я його сусід з нижнього поверху. Спасибі вам, дівчино. До побачення.

Женя вимкнув мобільний і з виразу його радісного лиця, я зрозуміла, що він мав рацію.

- Лікар Редьков потрапив під потяг два дні тому в Дніпрі.

- Що він там робив? - здивувалася я. - Адже він страшно зайнята людина ... був. Так він сам мені говорив. Може, на конференцію поїхав?

- Або на зустріч зі своєю смертю, тобто на зустріч з вбивцею Лариси Іванівни, яка повинна була віддати йому гроші за його мовчання. Але хіба не простіше в наш час переслати гроші з карточки на карточку? Треба знову зателефонувати до лікарні і з'ясувати: чи їздив Редьков в Дніпро в лікарняних справах чи у приватних. Але я дзвонити більше не можу. Мій голос обов’язково упізнає та дівчина. Значить, дзвонити доведеться тобі.

- Ні, - відмовилася я, зовсім не бажаючи брехати, хоча б і заради особистого інтересу.

- Тримай, - велів мені Женя, запхавши в мою долоню мобілку.

Я не встигла навіть слова протесту вимовити, як почула вхідні гудки.

-  Та не «сци», а повторюй все чітко за мною, - скомандував мій друг.

- Доброго вам дня, дівчино, - сказала я, почувши жіночий і то грубий голос.

- Говоріть, що треба, - грубо відповіла мені та. - У мене тут і без вас купа справ.

- Вибачте мені, що відриваю вас від роботи, але я разом з лікарем вашої лікарні їхала в одному купе в поїзді і ми випадково помінялися валізами, я взяла його, а він - мою.

- Коли це сталося і з ким?

- Доктор Редьков зі мною повертався з Дніпра з конференції два дні тому.

- Ви щось плутаєте, - повідомила жінка. - Редьков не їхав ні на яку конференцію, він взяв відгули на три дні. Тепер йому вже не знадобиться ніяка валіза. Він потрапив під потяг в Дніпрі.

- Але мені моя валіза ще знадобиться, - обурилася я недбалістю співробітниці, зовсім забувши, що у мене не губилась ніяка валіза і навіть на сказавши, як мені шкода померлої людини.

- А мені то що! Це ваші проблеми, - пробубоніла жінка, кинувши трубку.

- Хамка! - вигукнула я, натиснувши на «відбій» і поклавши мобільний біля себе на ліжку.

- Ну, що вона сказала?

 - Навіщо ти мені набрехав, що це молода і приємна дівчина? - накинулася я на Карасьова. - Я через тебе її образила, назвавши дівчиною. І вона мені нахамила тому.

- Доша, якщо хочеш, щось дізнатися у когось, треба обов’язково лестити тій особі.

- Але я зробила, те саме, що і ти. Але вона бурчала весь час, намагаючись скоріше позбутися мене.

- Так, Доша, тут не твоя вина. Просто в той час, що ти подзвонила, жінка дивилася свій улюблений бразильський серіал, а ти її відірвала від цього. Розумієш?

Я кивнула і потім розповіла все, що дізналася.                                                

Ми так довго розмовляли з Женею, що не помітили, як стемніло і тепер-то точно мені не вдасться провести його потайки від усіх. Я, важко зітхнувши, набрала більше повітря в легені і сміливості, вирішила не хвилюватися. Чому бути, того не минути. Так говориться в народній приказці. А наш народ розумний! Треба йому довіряти, тобто його приказкам.

- Зараз мої рідні на нас накинуться в холі, - попередила я Женю, - так що ти поводься ... як би це сказати ...