19

- У вас, що в будинку дах зі скла зроблений? - здивувалася я.

- Ні, не зі скла. Але вона старезна, як сама смерть!

- А куди дивиться ЖЕК? За що ви гроші платите?

- Доша, яка ти наївна. ЖЕК полагодить дах тільки в тому випадку, коли на наш будинок впаде якась бомба і весь дах буде зруйнований. І то не факт. Вони, напевно, в такому випадку обнесуть дах, точніше те, що від нього залишиться - поліетиленом. Це ще буде добре. Тому що вони можуть взагалі не приїхати на виклик. 

- Як так!? - обурилася я. - А як же мешканці?

- Яка ти наївна ще, Доша! Вони візьмуться за роботу тільки в такому випадку, якщо постраждають кілька цих же мешканців. Точніше вже не жильців!

- Муся, що ти таке кажеш! - жахнулася я від її слів. - Не можуть же жеківці бути такими нелюдами!

- Можуть, подруго, можуть, - сумно підтвердила ще раз Катошкіна.

Я сильно засмутилася такою звісткою; я була трохи кращої думки про країну, в якій живу. Не думала я, що в нашій державі твориться такий бардак. Ще б! Адже я до цього жила у величезному особняку, під крильцем татуся-олігарха. І тільки ставши незалежною, я зрозуміла, як живе простий народ. 

Поснідавши котлеткою з кавою, я начепила на себе вчорашнє плаття, яке стало трохи пошарпане через нічну прогулянку поверхами. Побачивши шпильки-дрильки, мене аж перекосило від мерзенних спогадів. Але зціпивши зуби, я одягла їх на ноги. На мій превеликий подив ходити на них стало легше.

- Ти куди така красива і виряджена намилилася? - зупинила мене у дверях подруга.                                                

- На роботу, - відповіла я.                                                 

- Ах так! Я ж зовсім забула, що ти у нас тепер модель! – якось зверхньо сказала Катошкіна.

- Муся, ти що заздриш?

- Я? Було б чому заздрити! - махнувши рукою при цих словах.

- Тоді добре. Я побігла.

- А хто буде виливати воду з миски?

- Ти звісно. Я ж не можу. Я тепер працюю.

- Виходить, я буду сидіти вдома, і виливати воду, поки ти будеш крутити сракою по подіуму? – розлютилася сильно Муся.

- Мусінька, таке життя! Гаразд, я вже запізнююсь. Не сумуй.

Я пішла до дверей і хотіла вже відкрити, як хтось подзвонив. Я відкрила двері і побачила Бориса. В одній руці у нього були квіти, а в іншій - парасолька. Одягнений він був у футболку і в джинси.

- Доброго ранку, - сказав він, посміхаючись дивно. - Або краще сказати, дощового.

- Привіт, - відповіла я йому.

- А Єва дома? - запитав він, чим змусив мене здивуватися.

- А я хіба не Єва? - образилася я на нього.

- Не знаю. Може ви теж Єва, але мені інша Єва потрібна.

- Інша? - розлютилася я. - І яка ж, цікаво?

- Хоча постривайте! У вас голос такий же, як у неї.

- Невже?

- Так. І очі у вас такі ж, як у неї. Зелені.

Борис мовчав, розглядаючи мене уважно.

- Єва, невже це ти? - запитав він здивовано.

- Звичайно я. Що не впізнав?                                                

- Ні. Ти ж на себе зовсім не схожа. Що ти з собою зробила?

- Що, хіба, не подобається? - Борис мовчав. - А іншим хлопцям подобається! - сказала я, щоб його позлити й це у мене вдалося.

- Яким це ще хлопцям?! - почав ревнувати він.

- Та є деякі, котрі переслідують мене прям по п'ятках, - набрехала я йому, щоб ще більше позлити. Щось мені захотілося, щоб він думав, що у мене ще хтось є, що я подобаюся не тільки йому одному. - Але я все ніяк не можу визначитися, кого вибрати.

Борис весь знітився й почав діяти обережніше. Свої ревнощі він присмирив і став прям весь шовковий.

- Єва, це тобі, - сказав лагідно він, простягаючи мені квіти. - І пробач, що не впізнав. Багатою будеш.

Я взяла квіти і хотіла сказати, що я і так багата, але вчасно прикусила свій язик. Нехай думає, що я бідна, як церковна миша.

- Дякую, Борисе. Дуже гарні квіти. Мені ще ніхто такі чудові квіти не дарував.

"Якби він дізнався, що мені ще жоден чоловік квіти не дарував - якби він на це відреагував?" - подумала я про себе. - А ті квіти, які приносили мені, так би мовити, ті женихи, що сватали багату наречену, яких відкопувала моя матуся - я в розрахунок не беру."

Залишивши квіти дома, ми вийшли на вулицю. Дощ лив як з відра.

- Ой! Я ж парасольку не взяла. Треба повернутися наверх.

- Але ліфт же не працює.

- Точно.

- Але ти не переймайся. Я тебе доведу, куди тобі треба. У мене парасолька велика, помістимося.

Я погодилась. Борис взяв мене під руку, і ми рушили до метро. Від нього несло приємними чоловічими парфумами. Він розпитував мене, де я працюю, але я йому так і не сказала. Засмучений тим, що я зараз не могла з ним погуляти, Борис довів мене до метро. Хоча які прогулянки в таку жахливу погоду! Це він, звичайно, вибрав найвдаліший час для побачення! Тому я пообіцяла зустрітися з ним завтра ввечері. Він сказав, що зайде за мною в сім, і ми попрощалися.