47

Вранці я схопилася з ліжка, почувши крізь сон звук будильника. Хоч як не хотілося вставати, але довелося. У мене призначена на вісім важлива зустріч, і мені краще не спізнюватися, а то Потапенко ще розсердиться і відмовиться розповісти все, що йому відомо. Одягнувши страшенно дорогі і красиві джинси, котрі облягали мою симпатичну попку, немов друга шкіра, а також міні-футболку рожевого кольору і шпильки-дрильки, я викликала таксі і почвалала тихенько вниз. У будинку було тихо, тільки з кухні доносилися ароматні запахи і грюкіт посуду. Це, певне, моя мама уже готувала корисний сніданок для мого татуся. Навіть наша Аня в таку рань іще з ліжка не вставала. А взагалі-то прийнято, що прислуга раніше господарів встає, а у нас як завжди – усе навпаки.

Таксист теж виглядав заспаним. Тільки б в аварію не попасти! А то мені ще не хочеться на той світ, мені і тут поки що добре. На щастя, таксист довіз мене до академії цілою і неушкодженою.

Навколо було ще тихо і спокійно. Студенти тільки починають сходитися ближче до дев'яти, хтось і ще пізніше. На мене нахлинули спогади. Ось, я студентка, поспішаю вранці на пари з рюкзаком повним підручників і зошитів. Як це деяким дівчатам вдавалося приходити в академію з маленькою сумочкою, в яку вміщалися тільки косметичка з мальовидлом і мобільний із всілякими прибамбасами? У військовій академії, правда, навчалася невелика кількість студенток; більшу половину парт займали хлопці.

Так, наприклад, в моїй групі була тільки ще одна дівчина, не рахуючи мене, - Муся. Ми з нею сиділи, звичайно, разом за однією партою так само, як і в школі. Майже на усіх парах до нас приєднувався Коля, і ми на перервах весело проводили час, обговорюючи викладачів, інших студентів і матеріал, заданий з того чи іншого предмету.

- Колінька, - прошепотіла я таке дороге мені ім'я, - як же це несправедливо. Ти мріяв стати військовим, як твій батько.

У мене застряг клубок у горлі, який не давав вільно дихати, а з очей ринули сльози.

- Я знайду ту людину, котра забрала твоє життя, життя твоєї мами і твого батька. Обіцяю тобі, друже, - мої очі дивилися в блакитне небо, таке чисте і красиве, і я намагалася розгледіти за всією цією красою потрібні підказки від вищих сил щодо цієї справи. Ну, має ж в таку хвилину до мене звернутися Боженька і сказати: «не хвилюйся, мовляв, Дошенька, все буде «OK», ти неодмінно знайдеш вбивцю свого друга і її накажеш, справедливість переможе, я ж, недарма тут сиджу на хмаринці, мені зверху все добре видно! Тільки не втрачай віри, дитя моє!»

Годинник показував уже десять хвилин на восьму, і я пішла, не поспішаючи, до входу. Охоронець запитав мене, чому я так рано.

- Ви до кого-то прийшли?

- Леонід Олександрович призначив мені зустріч.

- Його немає.

- Він просто запізнюється. Просто заспав, напевно. Я теж ледве встала, спати так хотілося, що ледве очі пролупила.

- Ви не зрозуміли мене, дівчино. Леонід Олександрович уже ніколи сюди не прийде і взагалі не прокинеться.                                                

- Не зрозуміла.                                                                                                   

- Він помер вночі від інфаркту. Нещодавно телефонувала його дружина і повідомила про це.

- Не може цього бути, - сперлася я об стіну. - Я ж з ним вчора розмовляла, і ми домовилися про ...

- Таке життя! – став мене повчати мужик, ніби я сама цього не знаю. - Жив-жив дядько і ось одного ранку вже не прокинувся. А ви що його родичка?

- Так, - швидко збрехала я, щоб витягнути з нього інформацію, котра мене цікавила. - Я його племінниця ... двоюрідна. Вчора побачила дядечка в місті, і він обіцяв мені допомогти з житлом. Я приїхала поступати до інституту. Що мені тепер робити? Йти то нема до кого.

- А ви до його дружини їдьте і допоможете їй з похоронами, і втішите якось.

- Я адреси не знаю, втратила папірець ... І що тепер робити?

- Та Потапенко жив навпроти мого будинку. Тільки він в елітному, а я в малосімейці. Зараз тобі адресу накарякаю.

Взявши папірець з потрібним мені адресом, я подякувала охоронця і пішла до метро. До нього від академії, як рукою подати. По дорозі я набрала номер Жені з мобільного. Він довго не відповідав. Тільки з третього разу я почула його сердитий голос:

- Доша, тобі чо не спиться вночі? Ти чо дзвониш? Нормальні громадяни України в цю пору сплять в своїх ліжечках.

- Женя відкрий очі і ти побачиш, що сонечко давним-давно вже встало і більшість громадян неньки-України також.

- Точно, вже виднося. Але я в таку рань ніколи не встаю.

- Женя, скажи свою адресу, я їду до тебе.

- Що трапилося? - занепокоївся він.

- Потапенко помер вночі від інфаркту.

Записавши його адресу, я вирішила, що швидше буде туди дістатися на таксі, що я і зробила. Вже через п'ятнадцять хвилин я сиділа на дивані у Жені.

- У мене є ідея, - додала я після розповіді. - Ми з тобою відвідаємо зараз вдову Потапенко і представимося студентами, котрі гаряче любили і поважали свого ректора. Ми ніби від усіх студентів послані, розумієш, щоб виказати наше співчуття.