41

 Офіціантка принесла на підносі і виклала переді мною на стіл пельмені і то на двох тарілках, і ще чай з смачним тістечком.

- А чому дві тарілки? - запитала я, дивуючись цьому.

- Так ви замовляли подвійну порцію, - відповіла дівчина. - А де ваш хлопець?

При чому тут мій хлопець? Що за манера лізти в чуже життя? Її поведінка мене образила і розлютила.

- А вам що до того? - нахамила я їй.

- Нічого. Просто пельмені смачніші, коли вони гарячі. А він прийде потім, а пельмені в тарілці уже холодні, і буде вимагати їх розігріти. А я що наймалася робити одну і ту ж роботу по два рази?!                                                    

- Ви не хвилюйтеся. Він не прийде. Подвійну порцію я замовила собі.                                               

- А ви впевнені, що подвійна порція пельменів вміститься у вашому шлунку, та ще після порції пюре з тефтельками і з салатом з буряка? - здивувалася страшно офіціантка.

- Не хвилюйтеся про це. Все поміститися, навіть це тістечко.

- Як вам вдається стільки з'їсти і виглядати так приголомшливо? - з цікавістю і з заздрістю запитала дівчина.

- Це спадковість.

- А! - з сумом зітхнула вона. - Значить, мені таке щастя не світить. У мене мама товста з дитинства, сестра теж, і бабка була жирна, як свиня, в двері не пролазила, доводилося завжди комусь її проштовхувати.

- Але ви зовсім не товста, - спробувала я втішити дівчину. - Просто в міру вгодована.

- Це я така, поки гризу одну моркву. А без дієти я набираю двадцять кіло за три тижні.

- Розумію.

- Ні, не розумієте. Ви собі не забороняєте їсти таку смакоту і солодощі. А уявіть собі, яко мені цілий день бачити, як люди лопають все це і не зірватися, а навпаки продовжувати гризти цю чортову моркву!

- Мені дуже шкода вас.

- Нічого мене жаліти. Та й що це я з вами розбазікалася, адже яка черга біля стійки вже утворилася!

Офіціантка направилася до відвідувачів, а я почала наминати пельмені. Яка ж смакота ці пельмені! Якщо б я знала, хто їх придумав, то розцілувала б цього геніальну людину. Хоча, навряд чи, він ще живий. Тоді я б звела йому пам'ятник в центрі Києва.

***

Стоячи біля під'їзду будинку Булдигінів, я сумнівалася йти в їх квартиру чи не йти. Там зараз оселилася ця грубіянка з дочкою. Якби у квартирі була тільки дочка, то я б її якось обхитрувала і дістала потрібний мені номерок, але якщо вдома виявиться та бабище, то вона мене далі порога успадкованих апартаментів не пустить. Що ж робити?

- О, придумала! - радісно вигукнула я.

На ліфті я виїхала на шостий поверх і подзвонила в потрібну квартиру. Сама я швиденько вибігла поверхом вище і стала підглядати за дверима. Ось двері відчинилися і на порозі з'явилася дочка тієї тітки. Коли вона зникла в квартирі, я тихенько підкралася до квартири Булдигінів і знову натиснула на дзвінок. Проробивши всі ті попередні дії, я побачила, що двері знову відкрила дочка. Значить, тієї бабище немає вдома, в іншому випадку вона б виплила на поріг і "побажала б довгого життя" нахабним жартівникам, та так, що всі б сусіди виглянули зі своїх квартир, дивуючись такому широкому словниковому запасу ввічливої баби.

Через півгодини я подзвонила в двері. Звичайно, могла б це зробити раніше, але я не хотіла, щоб жінка подумала, що це я над нею так некрасиво пожартувала. Двері відчинилися і на порозі з'явилася племінниця Лариси Іванівни.

- Привіт. Пам'ятаєте, ми бачилися на похороні сьогодні.

- Так, пам'ятаю. І що тобі треба? - грубо поцікавилася та.

- Я прийшла вас попередити, що ви перебуваєте в небезпеці.

- З чого ти це взяла?

- Я коли була останнього разу в Лариси Іванівни, то на кухні відчула дивний запах, такий неприємний. Це, напевно, газ протікає. Саме через це і померла бідна Лариса Іванівна. Вона надихалася їм і тепер уже на тому світі з ангелами розмовляє. Мені б не хотілося, щоб і ви туди завчасно потрапили. Ви така гарна жінка і молода при тому. Вам ще жити і жити!

Дочка тієї тітки купилася на мою вигадану історію і швидко попрямувала на кухню, залишивши двері переді мною відкритими. Я зі швидкістю звуку увійшла в коридор і побачила телефон. Біля нього стояла записна книжечка, яку я схопила і риссю кинулася геть звідси. Уявляю, як здивується жінка, повернувшись з кухні, а за мною вже й слід прохолов. Нічого! Наступного разу не буде такою довірливою.

Слава Богу, я взяла з собою мобільний телефон! Знайшовши потрібний мені номер, я подзвонила. З маленьких дірочок в трубці почувся ввічливий, жіночий голос, який повідомив мені, що генерал Мізинцев зараз знаходитися в Швейцарії на лікуванні і що він приступить до роботи тільки через півтора місяці. Ось тобі на! І що тепер скажете мені робити? Я ж не можу підвести Ларису Іванівну. Я ж її єдина надія на те, що справедливість переможе, і вбивця буде покараний.