33

- А у нас що гості? - запитав він полковника, сівши за стіл, при цьому дивно поглядаючи в мою сторону.

«Невже ще ображається на мене?» - вирішила я.

- Де гості? Ця дівчина - гостя? - здивувався Катошкін. - Ну, ти, Левчику даєш! Що лідну дочку не впізнаєш? Все-таки дається в знаки куховалство твоєї длужини! У тебе падає зіл.

- Ти що, Сергійчику! - обурився мій тато. - Щоб я не впізнав власну дочку, та й ще у власному будинку?! Ну, десь на вулиці, в натовпі я б міг її не помітити, але щоб не впізнати її, сидячи разом з нею за одним столом - це малоймовірно! Ця красуня, на жаль, не може бути моєю Дошею.

- Чому ти так в цьому впевнений?

- Ну, спасибі тобі, татку! - обурилася я страшно.

Я, звичайно, завжди знала, що мій рідний татусь не вважає мене красивою. Але те, що він це сказав відкрито, та й ще в присутності дядька Сергія, мене це сильно зачепило.

- Ти ще жодного разу не говорив мені до цього, що я красуня, - добавила я.

Той факт, що в новому амплуа він мене вважає красивою - мене сильно порадував. Це мене підняло у власних очах  до небаченого рівня пошани до самої себе. Підніс моє «его» до небес! 

У мого тата очі розширилися до величезних розмірів. Здавалося, він зараз побачив на власні очі інопланетну істоту.                                                    

- Доша, ти як встигла за ніч так перетворитися? - дивувався тато. - Хіба лікарні з пластичної хірургії працюють тепер в нічну зміну?

- Ні, таточку, - сказала я, - це наді мною попрацювала моя хрещена. А вона у мене виявляється - фея. А феї, як ти знаєш, працюють цілодобово!

В цю секунду в їдальню увійшла моя мама, тримаючи в руках тацю із здоровою і поживною їжею.

- Ось твої улюблені ласощі, Левчику! – стала сюсюкати вона до чоловіка. - Бачу, у нас гості, - подивилася вона в мою сторону, оцінюючи мене з голови до ніг. І я помітила в її очах захоплення і, можна навіть сказати, заздрість.

- Якщо ти вважаєш рідну дочку гостею, то - так, - відповів мій тато. - Людочка, це наша Доша.

З цими словами у мами впав піднос із різними маминими смаколиками на підлогу.

- Пробач, Левчику, я зіпсувала тобі сніданок, залишивши тебе без твоєї улюбленої лазаньї, - процвірінькала вона до чоловіка.

"Швидше за все, ти зробила його добрим, - подумала я, - позбавивши татуся такої райської їжі".

- Нічого страшного, кохана. Я можу з'їсти те, що приготувала Аня нам на сніданок.

- Ні, зайчику, тобі не можна їсти таку їжу, а то ще виразка розіграється.

- У мене немає виразки.

- Тому і немає, любчику,  що ти їси їжу, приготовлену ручками твоєї коханої дружиноньки. Але якщо ти будеш їсти всяку погань, на подобі тієї, що готує наша Аня, то вона у тебе з'явиться, мій коханий.

- Думаю, від одного разу мені не зробиться погано.

- Левчику, я тобі приготую зараз щось інше.

- Людочка, боюся, що поки ти будеш готувати мені щось інше, то я спізнюся в офіс. І вистачить біля мене так метушитися. Ти краще подивися на свою дочку. Як вона змінилася! А я вчора і не помітив, та й ти, до речі, теж.

 Моя мама, нарешті згадавши, що окрім її коханого чоловіка в світі ще існує і їх спільна донька, глянула на мене своїм рентгенівським поглядом, вивчаючи уважно всі ті зміни, що відбулися зі мною так раптово.

- Думаю, нам можна знайти виправдання, - сказала собі спокійненько моя матінка. - Адже вчора було темно і нам було не до її зовнішності через хвилювання, яких це невдячне дівчисько нам завдало!                                                 

- Ні, Людмило, нам немає виправдання! - не погодився мій татусь з моєї матусею. - Які ми після цього батьки! Дошенька, пробач ти нас. Ми дійсно не помітили, що ти пішла з дому. І якби не потоп в домі Катошкіних - ми б з твоєю мамою, напевно, до цих пір вважали, що ти пропадаєш так довго за книгами в своїй кімнаті! Ми страшні батьки! А вчора не помітили змін, які сталися з твоєю зовнішністю. А сьогодні взагалі не впізнали! Жах якийсь! Я відчуваю себе останнім покидьком.

- Та не хвилюйся ти так, татку, через це, - збрехала я швиденько, щоб не ображати батька. - Я вже не ображаюся.

- А ти, виявляється, красуня, у нас, Дошенька! - вигукнула мама. - Встань. Дай я тебе гарненько роздивлюся. Ніколи б не подумала!

Я підкорилася її волі, і вона мене, мало що, не півгодини розглядала, дивуючись таким змінам.

- Хто ж з тобою таке диво сотворив? Назви його ім'я.

- Карл Плоткін.

- Скажи мені, де я можу знайти такого золотого генія, щоб гарненько віддячити.

Далі я розповіла, як познайомилася з Карлом і, як він створив із гидкого каченяти красуню.

- Людочко, ми насправді нелюди, а не батьки. Стільки років не помічати такої краси  в нашій рідній кровиночці! А якийсь перехожий з першого погляду побачив те, що ми б так і не помітили, якби не він.

- Гаразд, мені треба на роботу, - перервала я батька. - І тобі, татусю, до речі, теж треба на роботу.