25

- О, стара знайома! - зрадів бармен, побачивши мене. - Все-таки прийшла. А я вже почав думати, що ти не прийдеш.

- Як бачиш, ти помилився, - відповіла я. - А коли буде виступати Колін друг? - запитала я, озираючись на всі боки.

- Скоро, - ляпнув хлопець і відійшов від мене.

Бідний хлопець! Цілий день на ногах крутиться біля барної стійки. Туди-сюди! Йому, напевно, ночами одні пляшки сняться. На такій роботі легко спитися. Це як раз плюнути! Але він, на мою думку, не з таких. Міцний горішок! Знає, чого хоче від цього життя. А це найголовніше! Мати орієнтир. Тобто чітко знати, куди йти, навіщо і для чого. Не маючи сенсу - людина втрачає себе. Пливе, як корабель від однієї гавані до іншої, без визначеного маршруту та напрямку. І врешті-решт його компас починає підводити і він запливає в такі далекі моря, з яких ще жоден корабель не повертався. Ці моря називають бермудським трикутником. Звідти повернення немає.

Я сіла на високий стілець біля барної стійки і стала дивитися на відвідувачів. Народу тут було море. Не знала, що стільком людям не сидиться вечорами вдома. Це я, Євдоша-святоша, свята невинність, всі вечори проводила в компанії наших паперових друзів - книг, - старанно вивчаючи їх вміст від першої сторінки до останньої. Завжди дивувалася, чому в моїх одногрупників підручники в кінці року були, як новенькі, тільки мої книжки були пошарпані і злегка пом'яті, як зовні, так і всередині. Як моїм товаришам по навчанню вдавалося зберегти книги в такій ідеальній формі? Весь час я мучила себе цим питанням. І ось тільки зараз знайшла відповідь на нього. Поки я проводила час з підручниками, мої одногрупники проводили вечори в компанії не книг, а в компанії інших товаришів. І правильно робили. Що мені з того, що я була відмінницею в своїй групі? Хіба я стала полковником, як мріяла? Або хоча б простою канцелярською працівницею? Як це не звучить банально і смішно, але я стала моделлю, про що так мріяла моя мамулька. Тепер я кручу стегнами по подіуму на здоровенних шпильках-дрильках. Хіба для цього потрібна освіта? Треба було мені стільки вечорів витрачати на непотрібні знання про те, як працює українська поліція, якщо мені це не стало в нагоді в реальному житті?! Парадокс!

- Чому така симпатична дівчина нудьгує на самоті? - долинуло праворуч від мене.                                                    

Я повернула голову в сторону, звідки доносився чийсь голос. Переді мною сидів Женя Карасьов, перший красень в академії. В нього були закохані всі дівчата, котрі то відкрито, то таємно зітхали за ним в сторонці, а він їх і не помічав. Я була не виключенням. Тільки я ставилася до другої групи його шанувальниць. Я була пристрасно в нього закохана, але він про це, звичайно, не знав. Женя був на два роки старший і вчився вже на останньому курсі, коли я, третьокурсниця, в нього по вуха закохалася. Він мене, звичайно, не помічав. У нього дівчата мінялися настільки швидко, що я навіть не встигала запам'ятовувати їх імена, щоб таємно їм заздрити. Через рік він закінчив навчання, і я його більше не бачила.

- Як тебе звуть прекрасна незнайомко? - продовжував мене питати Женя.

- Єва, - назвала я своє вигадане ім'я.

- Який збіг! - вигукнув радісно він. - А мене звуть Адам.

Як він красиво брехав! Мене вразило його вміння брехати. Хоча чому я дивуюся? У нього ж величезний досвід у звабленні дівчат. Саме цьому він навчався в академії. Потрібно відзначити, він був майстром своєї справи. Жодна дівчина, як я чула з пліток, йому ще не відмовила.

- Точно, - підтримала я його брехню. - Дивний збіг!

- Можна, тебе чимось пригостити? - запропонував Женя.                                                     

Я погодилась. Він замовив два міцних напої на свій смак, оскільки я в цьому нічого не тямила. Поки готувалися наші напої, Адам, тобто Женя, встиг мені наговорити купу приємних речей і компліментів. Мені ще ніхто такого не говорив. Він похвалив майже всі частини мого божественного тіла, від чого я стала соромитися і червоніти, як якась малолітка. Невже дійсно сам Женя Карасьов глянув в мою сторону? Прям не віриться! Це неможливо!

- Жека, ось напої, що ти замовляв, - поставив бармен перед нами дві склянки з якоюсь блакитною субстанцією.

- Ти ж представився мені, як Адам, - випалила я.

- Адам - ​​моє сценічне ім'я, - пояснив він, - а Женя - справжнє.

- Так ви вже познайомилися? - звернувся до мене бармен.

Побачивши, що я не зрозуміла, про що він тлумачить, хлопець додав:

- Це і є найкращий друг Колі, колишній, на жаль.

- Так ти стриптизер? - здивовано запитала я у Жені.

- Це ти вчилася разом з Колею? - теж здивувався мій "шанувальник".                                                 

- Так, і моє ім'я насправді Євдокія. Але всі звуть мене Дошею.

- Давай потім поговоримо, Дошенька. Або ти хочеш, щоб я тебе кликав Євою? У мене зараз виступ, мені треба переодягнутися. Та ти нікуди не йди.

- Звичайно. Адже я сюди прийшла спеціально, щоб поговорити з тобою про Колю. Я з цього місця нікуди не зрушу, поки у тебе дещо не з'ясую.

- Чудово, - зрадів Женя. - Неодмінно подивися мій виступ. Не пожалкуєш.