4

- Ой, ти мій біднесенький! -  стала я сюсюкати, наближаючись до малюка. - Так це ти моє вухо ссав?

Я взяла кошеня собі на руки.

- Ой, ти мій малесенький! - гладила я кошеня по його голівці. – Що, всі сплять, і тобі ні з ким пограти? - запитала я у малюка. - Який же ти, однак, красень! Прям у костюмі і з білим метеликом. Ох, ти моє кошенятко! – стала я знову сюсюкати, притискаючи його до своїх грудей.

Кошеня часу дарма не втрачало і швидко полізло знову до мого вуха. І ще секунду він би вчепився в моє вухо своїми іклами. Але я йому завадила.

- Ох, який ти швидкий! - погрозила я йому своїм пальчиком. - Цікаво, ти так само нахабно будеш вести себе з кішками, коли виростеш? Пухнастик малий!

Кошенятко дивилося на мене своїми безневинними очима, ніби не розумів, що поганого він зробив. Тоді я здогадалася, що малюк хоче їсти і попрямувала з ним шукати його матусю. Повинна ж вона його нагодувати. Це її обов'язок. Адже вона його мама. З яких це причин я повинна виповняти її материнські обов'язки?

- Кис-кис, кицю, - шукали ми з кошеням його маму.

Але її ніде не було. «Ще залишилася одна кімната», - подумала я про себе. Відкривши двері, я побачила ліжко, там спав Сергій Петрович, батько Мусі, який працював полковником в міліції і тому повертався частенько додому пізно. Кішки тут не було, і я закрила двері.

- Так! - зітхнула я глибоко, дивлячись на кошеня. - Де ж це твоя матуся загубилася? Невже, з твоїм татусем роблять тобі ще братиків і сестричок? - поділилася я думкою з Бондом.

Він був подібним на Джеймс Бонда, тому я подумала і назвала його цим ім'ям. Ми з кошеням потьопали на кухню. На годиннику було третя ночі.

- Що ж тобі о третій годині не спиться? - запитала я у кошеняти, риючись у холодильнику. - Ще надто сопливий, щоб вночі шлятися. Молоко будеш пити? Будеш! Куди ти дінешся?

Я налила в тарілочку молока, перед тим підігрів його, і поклала її на підлогу. Малюк перестав нявкати і почав сьорбати язичком молочко. Раптом до кімнати ввалилися інші троє кошенят, відтісняючи Джеймсика.                                                

- Що занюхали запах пареного молочка? - запитала я у них. - Ох, і які ж ви ненажери!

Несподівано задзвонив телефон. Хто міг так пізно дзвонити? Але якщо вже дзвонили, значить щось серйозне. Залишивши зграю ненажерів пити молоко, я попрямувала на пошуки телефону. Хоча де він був, я не знала, бо була вперше в цій квартирі. Але на слух я прийшла в зал. Увімкнувши світло, я побачила апарат і швидко взяла трубку.

- Алло, - промовила я.

Але відповіді я не отримала. Замість цього я у чула глибоке дихання.

- Алло, - повторила я ще раз. - Я вас слухаю. Говоріть, будь ласка.

- Вважай, що ти покійниця! - почула я грубий, чи то жіночий, чи то чоловічий голос. - Тобі не жити! Чуєш?

«Ще б не чути! Навіщо так голосно кричати?» - подумала я, вирішивши, що це якимсь жартівникам вночі не спиться. Ось вони і вирішили, якщо у них сну немає, нехай у когось іще він пропаде.

- Чую, чую! - відповіла я різко. - Як же не чути! Ви ж кричите на все горло. Будь ласка, тихіше, а то мій чоловік прокинеться і вам тоді буде непереливки, що ви його в третій годині ночі з ліжка витягли. Він у мене, жах, який злий!

- Це через тебе мій хлопчик наклав на себе руки, - чула я грубий голос. - Тому я покінчу з тобою. Я скоро прийду за тобою. Чекай!

Почулися гудки. Я поклала трубку. Що ж! Ну і жартівнички! Якщо трубку Муся взяла б, то вона точно від страху опісялася б! Але трубку взяла я, а це значить - не на тих напали! Я вимкнула світло і пішла на кухню. Кошенята вже покінчили з молоком і радісно грали один з одним.

- Йдемо спати, - сказала я їм і погасила світло.

Я пішла в кімнату до Мусі і лягла біля неї. Ще хвилини не минуло, як в кімнату ввалилися пухнасті бешкетники, і спробували вилізти на ліжко. Але ліжко занадто було високим для них, тому я витягла всіх кошенят на ліжко сама. Вони ще трохи пограли, а потім затихли в моїх ногах і в ногах Мусі, яка так само спокійно і солодко хрюкала, незважаючи ні на що.