Безсмертним властиві слабкості.

 Зізнання - гірше смерті.

 Зізнання - руйнація усіх бар'єрів й політики.

Пітера віджбурнуло, як виявилося пізніше... Так, поштовх був доволі вдалий.                                                  Ліхтарі працювали погано, а люди втрачали силу.                                                    

      ***                                                                      

 Ворожість, як і нестандартні обриси оболонки клоуна зростали.                                      

 І підполковнику, це не вельми подобалося. Коли Пітер поворухнувся, а його тіло неочікувано "змістилося" він не зреагував.  Подумки  прошепотів :                                              

"Чортівня це все! Може підвищився цукор, я почав марити. Чи можливо?"      

 Чи був якийсь вибух? Чи він просто міг впасти? От тільки підполковник надто добре усвідомлював, модернізовані бойові машини не вибухають. Хоч нема керма, хоч нема повноцінних колес на їх працю це не діє.                  

 "Це не довбаний 2020 рік." Нова ера, але зараз технології йому не вельми допоможе.                                     Відьма шепотіла. Жінка не затиналася, сповільнилася, але в неї хоча б не витікало око. Вона більш походила на тямущу... На ту, хто вже тут бував.          

 А от від видозмін Пеннівайза, він ледь не всрався. Військова підготовка в цьому плані не надто допоможе. Чи шкіра, чи потемнілі суглоби?                        

 Чоловік намагався, (аж занадто відводячи очі) не звертати увагу на пришелепкуватого почорнілого клоуна...                                                  

  - А може він задимівся? Згорить собі й ляже просто дороги?                                

 Майнула така думка і зникла.                    

 Ніхто з людей не буде цьому потурати. Натомість, в реальності головного керівника очікувало гірке розчарування. Рот клоуна не стулявся, воно куштувало повітря на смак.              

 А очі жінки, які трохи збільшились насолоджувались усім, що тут було.            

"Мовби все відбувається за планом".      

 В сітківці ока, щось поворухнулось. Райдужна оболонка набувала інших кольорів.                                      - Паву-ук - просипів розбитим ротом Артур.                                                      

 Більше сміливості, щось вимовити не вистачило.                                              

 "Ви маєте допомогти! Шмаркачі!"                    

 Не одна наволоч не смикнулась. Усі хлопці, мов ті скажені пси, застигли в очікуванні чогось незвіданого. Невідоме насувалося сюди, а тепер Воно зупинило свій погляд на тобі. Повнісіньке емоційне безсилля.            

  - Ти б хотів переконатися у цій вищій силі, яку зараз відчув? Ти  вже зазирнув...                                           Голова чоловіка смикнулась в різні боки. Головний навіть не намагався витримати власні чорнезні окуляри (з трьома слайдами), зсув часу.

 Позитивної відповіді вона не дочекалася, а головний навіть не здивувався, коли тонкі жіночі вії почали змінювати колір на білий.                  

 Крихкість... Але це лише на перший погляд. Організм її щось долав і жвавішав.                                           - Ти надто балакуча - промимрив, прямо-таки вижав з себе командир.                              

  - Несподівана заява ти трохи забарився.                                                      

  - Ти вже все прорахувала, коли прибула сюди - ще один крок назад.          

 Вона виправила його :                                              

  - Коли знов з'явилася тут. Схоже, я остаточно зруйнувала твою гарну прогулянку. Твій конгресс цього не оцінить - вона бачила, як на його пиці з'являться паніка.                                                        

 Вони усі відставали від графіка.                

  - Не оцінить.. що?                                      

  - Збитки, багато збитків - жінка покивала, дивлячись, як припиняє витікати прозора рідина.                        - Гадаєш, тебе складно вбити? - огризнувся чоловік лаючись.                    

 Вона погодилась :                                      

  - Ти зробив кілька дірок, але зараз не про це - жіночі очі все ще вдивлялися в свої власні пошкодження. Дивно, що ані болю, ані шоку не було.                      

 "Смертні можуть відчувати розпач і паніку. Такі, як ми...Навряд чи - коли в минулому шанобливий  клоун про це розповідав. Він сказав ми, мовби вже причисливши її до клубу.

  Але...                                                          

 "Одна справа відьми, мерці, а інша... Клоуни, у яких їде стріха".                                            

  - Я все  ще здатен  рухатися. Тож, що далі?        

 -  в очах промайнув тривожний страх, але там було дещо... Виклик. Так, це був він.                                    -  Пеннівайз, волів би сказати кілька слів твоїм військовим хлопцям.                      

 Почувся божевільно-тремтливий визк. Невдоволення і гірке розчарування вічності.                                      - Штани порвав... Або ні, Пеннівайзе?                  

  - Ти диви! Що це з ними? - клоуна струснуло, а жахлива посмішка почала розтягуватись і перетворилась на знак питання.                                                          

  - Трохи зазомбовані, ну що таке? - жінка закотила очі, та аж так, що одне око ледь не викотилось.          Продовжила :                                                  

  - Привітайся з ними і...                                            

  - Та нафіг! - схоже, що клоун дійшов до якогось висновку. Висновок йому не дуже сподобався.                 Клоун подивився на відьму, перевірив свої ноги. Переводячи  погляд на "хлопців-розбишак",  кліпнув.  Потім  Пеннівайз декілька разів провів по своїй шкірі кігтями, щось намацаючи і повільно надламно пробухтів :