Затьмарення.

 Діється щось надприродне, але усі зволікають. Хлопці нічого не роблять.          

 Підполковник розглядає задрипану кофтину, завелику жилетку і тіло, яке ворушиться.                                    Чоловік спостерігає за цим, тримаючи набої.                                                          

 Чорні шкіряні штани не такі вже й понівечені, дяка Вермонту. Поки підполковник не зводить з її тіла очей, око роздивляється його пику. З цікавістю, проте  й шаленою  (погана прихованою) відразою.                           Чоловік бачить, що викликає в неї огиду, але не це його турбує...                        

  - Містере, ви вмієте лагодити підбори? Що ні!?                                                            

  - Я не... Я не... - він вовтузиться на місці не в силах, щось зробити. спланувати              

    ***                                                            

 У думках майорить його дім. Його кухня, але думати треба не про це.                

 "Хлопці, несіть двухстволку".                  

 Він шипить, здригається, як розлючений індик.                                  

  - Відібрало мову? Таке буває, а пістоль вже зарядив?                                              

 Тим часом, велика тінь проявляє себе. Вона ніби міняє форму, не клоун, не щось людське.                      Щось високе і кримезне...                          

 Коли дівоче тіло повтало, його хитнуло.                                                        

  - Вмирати буває не надто приємно? Гидезне відчуття у кістках, еге ж ?  

  Тінь клоуна, розмовляла, мовби вони приятелювали "Спільник-друг"?              

  - Гадаю, викликає не обурення... Ліпше якесь розчарування.

 У її тілі щось заторохтіло, чи то бриніло.                                                        

 Чиїсь ліхтарі освітили її силует. Дівочі очі набували темнішого відтінку, але не відновлювались.                 Тіло випрямилось. Очі розкрилися настіж, як у того опудала, (якого підполковник мав в своїй садибі) а тіло міцнішало. Дірки меншали, але ж не зчезали повністю.                                                      

 Лишень зараз головний вгледів, що волосся в неї довге розкуйовджене й половина посивіла. А підборіддя всіяне малими, сірими шрамами.                          

  "Губи повністю білі, але лякає не це..."                      

 Турбувало головного, те, що він ніяк не міг збагнути. Вода, ця довбана витікаюча вода...                             (Навіть якщо виживе, дорослий чоловік збагнув... Що ця одержимість не зрине. Він би не зумів стерти цей її вираз обличчя. Ненависть і тихе, ледь помітне вдоволення), щось нереальне.

 Посивілі патли злиплися від чорної пилюки й води.                                                

 "Якщо це була вода"- В чому він сумнівався.                                                  

 З видозміненого тіла Пеннівайза долинув хрускіт. У цей же момент Артур зігнувся, й його ледь не знудило.                        

 Жіночі руки незграбно прибирали бруд з одягу, а за мить, вона всілася просто попереду автівки. Чомусь усі автівки припинили свою роботу. Неначе вони стали простими людьми й просто тихенько поснули.                            

 Головний почав (потроху) відсуватися, намагаючись швидше залізти в одну з машин. Щастя було не на його боці. Не звезло... Бо просто не звезло.                          

 До Пітера, як і до Артура дійшло... Вони не можуть поворушитися. Сила, якась згубна сила сповільнювала їх. Рей зник десь позаду.

 Усі дивилися вперед, бо помічати Пірсона не дуже кортіло.                                  

  - Мертвий і обездолений... Підполковнику, що ви відчуваєте з цього приводу? -                                            вона прикрила дірку біля вуха, повільно підсунувшись на декілька метрів.                                                    - Тож, без імен і без властивої дівочої скромності? -

 - підполковник метикував повільно. Схоже, що він намагався, якось залагодити "ситуацію". Космічного масштабу "смертельну" ситуацію.                                

Смердюче повітря сколихнулося від жаху.                                                                  

 Чоловік не почув її сміху, але вона вишкірилась. Пеннівайз не поділяв настрою відьми, він сплюнув і заворушився.                          

  - Паскуда! - здається на більше він був не спроможній. Головний командувач розгубився. Мряка з'явилася над його головою.                                                    

 Жінка фиркнула :                                          

  - Ні, паскудність - це людське... Щось звичайне, слабке і смердюче. А от ти  не людське не тягнеш.          Клоун гиркнув :                                                          

  - Навряд-чи... Якесь воно недолуге і зброю ледь тримає.                                

 Руки підполковника дуще затрусилися. Раптово для самого себе Пітер ворухнувся, Артур смикнув його.          

 Проте було запізно. Одну людину віджбурнуло.