І прийшов звір або Мертве око.

 "Виконуйте наказ. Вам видали зброю, то скористайтеся нею! А потім, вони знов продовжать йти!! Боротьба за нашу землю, за наш величний уряд... Пам'ятайте про головне хлопаки."              

 Майбутнє може наздогнати, але ж варто з ним боротися? Прогинатися під нього?                                          Побачити щось, доторкнутися і не померти?                                                    

 Можливість завжди є.                                  

 Кажуть, перш ніж потрапити до світу сну наш мозок діє незвично. Не просто показує, щось несподіване, хибне чи надприродне... Ні, мозок, як той провідник веде нас важким і болісним  шляхом до нашого сприятливого майбутнього. Перша картинка, яка виринає і є твоє майбутнє. Бо наш мозок не цурається, й завжди показує правду.

 Інколи вона вивернута, а інколи настільки неочікувана, що людська свідомість сприймає її трохи нетипово... Перекручено, "трохи" неправильно.                                                  

 Підполковник завжди дотримувався думки, що то гівно собаче, а не казка... Мозок, вимір правди. Більше схоже на вигадку, яку розгадують непосидючі діти.                                                              

 Думаючи про дітей, чоловік називав їх тупими овочами. Декілька разів прошепотів :                                   Тупі, тупі.                                                    

 На душі у нього полегшало, а жахіття, яке тільки прибувало... Так, воно не мало влади. Він був не просто Солдатом, о він був Головним. Вони слухалися, корилися. Головне, щоб вони зрозуміли, що потрібні владі.                    

Людям, потрібен прогрес. Людям, потрібна оновлена земля.                    

 У вершині, щось знову замерехтіло. Чи знов почалася злива?                              

 Та ні...                                                    

 Команда має подолати всі перешкоди. Треба продовжувати йти.                            

    ***                                                                  

 Від непередбачуваних наслідків нікого не врятувати. Все було гаразд, аж допоки не піднявся вітер. Багацько людей боятимуться змін чи буревіїв.        

Хоча це...                                              

 Листя піднялося обабіч дороги й зависло в повітрі. У хлопців була мужність. Вони просувалися далі, й здобули дорогоцінні хвилини. А якщо є хвилини ?                                                

 Так, є і додаткова вода. Подача води буде припинена, щойно вони збавлять темп. Чи може від нескінченних думок та безлічі запитань маритися в голові?        

 Так. Однак, вони  триматимуться.  Бо ж... "Ходу, давайте ходу."                              

 Вітер змінив свій напрямок. Трава та великі пробоїни здригнулися. Грізна і нестримна сила. Сила, яка була поряд... мовила :                                                    

 "Острах"                                                              

 В очах все почорніло. Люди сповільнились. Все сталося так раптово, що навіть Головний не зреагував. Дорослий чоловік відвернувся від надприродного сяяння. У повітрі кружляв малий сніг, а тьмяне світло все прибувало. А точніше нижчало. Щось насувалося і це щось торохкотіло високо в небі.                       Неначе  той велицький ком  чорно-багряного снігу. Хто б міг знати, що приземлення може бути таким болючим? Смерть і то приходить легше.                                                      

 Метеоритного дощу не планувалося. А от Пеннівайз "дуже був запланований".      Велетенський рудий силует "опустився" недалеко від Артура. Поки Пітер тремтів і не міг відкрити очі, Артур почав відсуватися у бік Пітера.                  

 Поряд з рудим рилом приземлилася мініатюрна жіноча тінь.                            

Навіть не тіло, а мала тінь.                        

 Роздався голосний скрик. Вигук був моторошним, бо волав підполковник :                                                   (усі враз схилились і принишкли).                

  - Глядіть!! Вони не люди!! Глядіть в ці миготящі очі... Це відьомські очі!                      

 Багряні очі прикрилися на мить. Змінюючи колір, повільно пристосовуючись.                                       Жіночий голос був старезний й трохи лютий :                                                          

 (а може бути просто невдоволений)              

  - Не людина, і не дитина... Отака ти звірина!!                                                  

 Чоловік відпрянув від цього. Калатання власного серця, гомін в легенях... Ба більше він відчув, як скрапує піт. Неначе вода.                                                

 Падіння не сприйнялося добре. Від усіх цих, неприємних почуттів Пеннівайз гикнув, а потім вдавився. Повітря тут було просякнуте бензином і брудом танків. Самі "танкери" були (схоже) у відключці.                Нажахані птахи зникли в далечині. Підполковник не міг поладнати зі своїми власними думками. Згадка про набої не заспокоїла.                                  

 Голос, неначе той вереск :                        

  - Не ворушися! Хлопці, перевірте зброю! Хлопці,  чимдуж не гаймо...              

 Звіряче шипіння зірвалося з рота головного. Шалений острах і злість.                    

 Або люди, або звірі... Можливо, дещо більше за це.                                                

 Пеннівайз, обережно потираючи зад, скривився. Неголосне кряхкання сповільнило про неабиякий біль. Чи може це був просто розпач?                        

 Ніхто не реагував, але занепокоєння побільшало. Дві містичні фігури, маленький натовп і недоброзичливий підполковник.                                              

 Здається, саме в цей момент Америка почала меншати. Допоки Артур поряд з хлопцями притримував паніку, (й власні сльози) чоловік діяв. Головний вистрілив п'ять разів.