Прийдешнє або Перша галюцінація.

 "Маємо заприсягтися, що будемо разом. Хлопці, я вас не зраджу".

Раз за разом у втомленій свідомості повторювалися ці слова.

 Чесні, сміливі, які підбадьорювали...

 Бо ці слова були сказані справжніми, вірними друзями. Бо ці слова не можна було забувати. Їх не забруднити, бо вони будуть з ним до самої смерті. З ним.

 Погода була більш-менш, але бігати не кортіло. Пітер помітив, як Рей сповільнився.

 А тому він доволі швидко наздогнав його та ляснув пальцями перед його побілілим обличчям. Пітер і сам виглядав змарнілим, він був якимсь втомленим, надто втомленим. Кава не допомагала.

  - Вони залили туди не каву, а якесь разбавлене собаче гівно.

 З плином часу Пітер жалкував, що у це вляпався. Він кивком підтвердив :

  - Так, ще багато миль. Вода скінчилася, а їжа якась не смачна. Засунули  б ці батончики і протеїн собі в ду...

  - Хлопці, чимчикуйте! Давайте, давайте...

Один з чоловіків привітав їх та зі сміхом поїхав чимдуш далі.

  - Вишкребок.

 Рей повністю поділяв думку Пітера, але власну лайку залишив при собі. 

 Пітер вступив в багно і ледве не підскользнувся, Пітер не міг віддихатися від яскравого від яскравого спалаху злості. Рею було легше, він був надто знесиленим і вже не гнівався. Емоцій виявилося мало.

 Вереском їх змусили пришвидшитися.

 "Знову через декілька годин будуть виголошувати слова подяки та смердючі правила. Щоб їх..."

Думки знов линули до зниклих хлопців. Хлопців не просто забрали, їх вбили. Вбили кажуть, що прямо по чорному, але що ми можемо про це знати.

 Пітер намагався концентруватися на власних пролемах, яких побільшало.

 Скільки вже миль? Десять-двадцять? Більше, чи скоріш менше...

 Ніхто і не заважав. Хлопці крокували, деякі співали, а він досміхався до сміху.

 Голосний Пірсон, який передражнював інших за американський акцент, гигикнув. Його друзі теж підтримали його  вибухом сміху.

 "Ганебні виродки, воду розібрали. Так, вже усю висмоктали. Кончені".

Хтось обурювався, що в нього ніяк не виходило знайти спосіб і відкрити консерву з харчами.

 Пришвидшились.

 Кілька автівок знов їх оминуло, а хтось кивнув. Витівок не було.

 Пітер пришвидшив крок, але рухи його стали більш рівними. Тихими.

 Відлуння старих, прекрасних днів сколихнуло його свідомість. Пітер почав сповільнюватись, забувати, а те відлуння ворожості (яке панувало серед підлітків навкруги) почало танути. У душі панувала природна рівновага, маківка Пітера слегка відкинулась.

 Що стало з тими дітьми? З тими Підлітками, які розчинилися у повітрі ?

Доказів майже не було, не решток, не зубів. Кров, лишень трошки крові. Їхньої...

 На тілах деяких могли бути подряпини, сліди від куль чи якоїсь зброї? Але їх не було. Що бачили вони? Де, хоч якісь докази?

 Невже, вони бачили, щось? Перед тим, як поринути у чорнезну пітьму?

 Щось містичне, щось посереднє... Людина, яка могла занапастити було у цьому світі. Ну, або "люди" ?

 Пітер невпевнено сповільнив темп, ноги втомились. Хлопчина відчув у роті кров. Солоноватий присмак налякав хлопця, але не тільки...

 Регіт у власній голові налякав його. Нажахав і наполохав так, що він аж спинився. Клоунська посмішка яскраво багріла  у підлітковій свідомості.

 Артур кликав Пітера, а коли Артур був вже поряд... Хлопець нічого не побачив.