Будинок, який не мав існувати

У кімнаті стояла така тиша, що було чути навіть краплі дощу, які стікали зі стелі на стару дерев’яну підлогу.
Дівчина не могла відірвати погляду від фотографії.
Чорна фарба повністю закривала обличчя тієї істоти, але чомусь здавалося, ніби вона все одно дивиться прямо на них.
— Це вже не смішно… — прошепотіла вона. — Хто взагалі міг таке зробити?
Хлопець підійшов ближче до стіни. Фотографія була старою, краї пожовкли, а рамка вкрилася пилом.
Він провів пальцями по нижньому куту.
— Тут є дата.
— Яка?
— 1994 рік.
Дівчина нервово обійняла себе руками.
— І що?
— Цей парк закрили ще років десять тому.
Вона насупилась.
— Звідки ти знаєш?
— Чув від знайомих. Казали, тут колись щось сталося.
— “Щось”? Дуже конкретно.
Він не відповів.
Бо в ту ж секунду зверху почувся глухий удар.
Наче хтось повільно пройшовся другим поверхом.
Старі дошки заскрипіли.
Дівчина різко обернулась до стелі.
— Ми тут не самі.
— Очевидно.
Хоч голос хлопця залишався спокійним, у його погляді вперше з’явилась напруга.
Він озирнувся довкола. Будинок виглядав так, ніби в ньому ніхто не жив десятки років. Старий диван був накритий брудним простирадлом, шафи перекошені, а на столі лежали мокрі від сирості газети.
Але дещо було дивним.
На столі стояла чашка.
Ще тепла.
Хлопець торкнувся її пальцями й завмер.
— Тут хтось був недавно.
Дівчина відступила на крок.
— Не жартуй так.
— Я не жартую.
Раптово зверху пролунав ще один удар.
Тепер ближче.
Потім…
Повільні кроки.
Скрип.
Скрип.
Скрип.
Наче хтось навмисно ходив прямо над ними.
Дівчина інстинктивно підійшла ближче до хлопця.
Він помітив це, але нічого не сказав.
— Треба перевірити другий поверх, — тихо промовив він.
— Ти ненормальний?! Ні!
— А якщо там людина, якій потрібна допомога?
— А якщо там те, що ходило за нами?!
На мить вони просто дивились одне на одного.
Потім хлопець важко видихнув.
— Добре. Тоді сидимо тут і чекаємо, поки воно саме спуститься.
— Ти спеціально мене лякаєш?
— Ні. Просто кажу правду.
Дівчина невдоволено схрестила руки.
— Я тебе навіть не знаю, а вже ненавиджу.
— Взаємно.
Але попри свої слова, він зняв із себе мокре худі й кинув їй.
— Одягни. Ти тремтиш.
Вона здивовано подивилась на нього.
— А ти?
— Мені нормально.
Це була брехня. Йому теж було холодно, але чомусь він не хотів, щоб вона мерзла.
Дівчина мовчки одягнула худі. Воно було теплим і пахло дощем та м’ятою.
І це чомусь трохи заспокоїло її.
Раптом світло блискавки освітили кімнату.
І в ту ж секунду вони обоє побачили дещо у вікні.
Людину.
Вона стояла просто під дощем біля озера.
Нерухомо.
Занадто нерухомо.
Довге темне волосся закривало обличчя, а біла сорочка була залита чимось темним.
Дівчина затамувала подих.
— Це… дівчина?..
Постать повільно нахилила голову набік.
Ненормально повільно.
Наче шия ламалася.
Хлопець миттєво закрив штору.
— Не дивись.
— Ти це бачив?!
— Так.
— Хто це?!
— Не знаю… але мені це не подобається.
І саме в цей момент на другому поверсі щось дуже голосно впало.
Будинок здригнувся.
Після цього настала абсолютна тиша.
А через кілька секунд…
Зверху почувся дитячий голос.
Тихий.
Майже шепіт.
— Допоможіть мені…
Дівчина зблідла.
— Тут не може бути дітей…
Голос повторився:
— Будь ласка…
Хлопець стиснув щелепу.
Щось у цьому голосі було неправильним.
Надто повільним.
Надто неприродним.
Наче хтось намагався прикидатися дитиною.
Та раптом дівчина помітила дещо біля сходів.
Мокрі сліди.
Вони тягнулися з другого поверху просто до них.
Наче хтось щойно спустився вниз.
Але вони не чули кроків.
Повільно…
Один за одним…
Сліди закінчувалися просто перед ними.
І далі нічого.
Наче той, хто їх залишив…
Досі стояв поруч.