Те, що ховалося в темряві

Світло в парку згасло остаточно.
Тепер лише блискавки на кілька секунд виривали з темряви мокрі дерева, старі лавки та вузьку доріжку біля озера. Дощ не припинявся, а вітер став ще сильнішим, ніби спеціально заганяв їх глибше в парк.
Дівчина нервово озирнулась.
— Супер… Просто прекрасно.
Хлопець мовчки дістав телефон, але екран лише мигнув і згас.
— Батарея сіла.
— У мене теж, — тихо відповіла вона.
На мить між ними зависла незручна тиша.
Десь далеко почувся дивний звук.
Не грім.
Наче… скрип.
Повільний. Протяжний.
Наче хтось тягнув щось важке по мокрій землі.
Дівчина напружилась.
— Ти це чув?
— Так.
Тепер навіть він став серйознішим.
Звук повторився ближче.
Скрип.
Потім ще раз.
Хлопець машинально зробив крок уперед, закриваючи дівчину собою.
— Тут є інший вихід із парку?
— Звідки я знаю?! Я тут вперше!
Раптово між деревами щось майнуло.
Висока темна постать.
Лише на секунду.
Але цього вистачило, щоб дівчина різко схопила хлопця за рукав.
— Ти бачив?!
Він не відповів одразу.
Бо бачив.
І це йому зовсім не сподобалось.
Постать була неприродно високою. Її рухи здавалися ламаними, ніби людина йшла з поламаними кістками.
Чергова блискавка освітила парк.
Порожньо.
Нікого.
— Це якийсь жарт?.. — голос дівчини вже не звучав різко.
Хлопець повільно похитав головою.
— Мені так не здається.
Раптом позаду них голосно грюкнула хвіртка старого будинку сторожа.
Вони обоє здригнулися.
Невеликий дерев’яний будинок стояв неподалік озера, майже схований за деревами. Вікна були темні, а фарба на стінах давно облупилась.
— Нам краще перечекати дощ там, — сказав хлопець.
— У цьому моторошному місці?! Ні дякую!
У ту ж секунду з темряви знову почувся той самий скрип.
А потім…
Тихий сміх.
Дівчина різко завмерла.
Це був не дитячий сміх і не звичайний людський.
Низький.
Хрипкий.
Наче хтось давно забув, як правильно сміятися.
Хлопець схопив її за руку.
— Біжимо.
Вони кинулись до будинку сторожа крізь зливу. Серце дівчини шалено калатало, а позаду, серед дерев, чулося щось дивне:
Повільні кроки.
Скрип.
Крок.
Скрип.
Ніби хтось ішов за ними, не поспішаючи.
Хлопець різко відчинив двері будинку, і вони буквально ввалилися всередину.
Двері грюкнули.
Настала тиша.
Лише їхнє важке дихання.
Усередині пахло сирістю, пилом і чимось старим… майже гнилим.
Дівчина притиснулась спиною до дверей.
— Скажи, що це був хтось живий…
Хлопець мовчав.
Його погляд був спрямований у темний кут кімнати.
Дівчина повільно повернула голову.
На стіні висіли старі фотографії.
На одній із них стояв чоловік у формі сторожа.
А поруч із ним…
Була та сама висока постать.
З неприродно довгими руками.
І обличчям, замальованим чорною фарбою.