Злива, яка все змінила

Епізод 1 — Злива, яка все змінила
Дощ лив так, ніби небо вирішило змити з міста всі людські проблеми разом із брудом на дорогах. Вузькі вулиці майже спорожніли, лише рідкісні перехожі поспішали сховатись під навісами магазинів або в теплих кав’ярнях.
На околиці міста, де старий парк переходив у тиху алею біля озера, стояла дівчина. Її темне волосся прилипло до щік від дощу, а чорна куртка давно промокла наскрізь. Вона нервово шукала щось у сумці, бурмочучи собі під ніс:
— Та де ж вони?.. Чорт.
У цей момент повз проходив хлопець у темному худі. Він тримав у руці парасолю й явно не мав настрою звертати увагу на чужі проблеми. Його погляд був холодний і втомлений, ніби цей день уже встиг його дістати.
Дівчина різко підняла голову.
— Ей! Ти не бачив ключі? Тут десь впали!
Хлопець навіть не зупинився.
— Ні.
Коротко. Байдуже.
Це одразу її роздратувало.
— Міг би хоч допомогти! Не розтанеш від цього.
Він нарешті озирнувся. Його темні очі ковзнули по ній без особливого інтересу.
— А ти завжди так розмовляєш із незнайомими людьми?
— А ти завжди такий привітний?
Кілька секунд вони просто дивились одне на одного під шум дощу. Напруга між ними була майже відчутною.
— Слухай, у мене немає часу на це, — сухо сказав хлопець і вже хотів піти далі.
Але раптом дівчина ковзнулася на мокрій плитці.
Все сталося за секунду.
Вона вже майже впала в калюжу, як чужа рука різко схопила її за лікоть. Хлопець встиг утримати її біля себе.
Декілька секунд вони стояли надто близько.
Дощ шумів навколо, вітер хитав дерева, а вона чомусь раптом перестала злитися.
— Обережніше, — тихо сказав він.
Його голос уже не звучав таким холодним.
Дівчина швидко відсмикнула руку, ніби злякалась власної реакції.
— Я й сама б впоралась.
— Помітно.
Вона закотила очі.
— Ти неможливий.
— Взаємно.
Попри це, він не пішов.
Сам не зрозумів чому.
Можливо, через те, що вона виглядала занадто розгубленою. А можливо, через дивне відчуття, яке з’явилось у той момент, коли він тримав її за руку.
Він важко зітхнув і нахилився до мокрої землі.
— Як виглядали ті ключі?
Дівчина здивовано підняла брови.
— Серйозно допоможеш?
— Не звикай.
Вона ледь помітно усміхнулась уперше за весь вечір.
І саме тоді грім розірвав небо так голосно, що світло в парку мигнуло й раптово згасло.
Навколо стало темно.
Дівчина мимоволі зробила крок ближче до хлопця.
А він чомусь не відступив.