Страшні історії Аделі, або Монстрики, які зовсім не страшні!

Найбільше у світі Аделя любила… фантазувати.

Вона уявляла казкові країни, розмовляла з невидимими друзями — і навіть придумала, що в її домі живуть… монстрики!

— Аж семеро! — одного вечора оголосила дівчинка, загорнувшись у ковдру.

— Справді? І де ж вони ховаються? — лагідно усміхнулась мама.

— Один живе під ліжком. Другий — у шафі. Третій — під ковдрою. А ще один охороняє холодильник... Їх дуже багато! Усіх не перелічити. Може, я ще не всіх відшукала — вони ж такі непомітні, люблять ховатися по кутках!

— Оце так компанія! — здивувалася мама. — І тобі не страшно?

— Та ні! Вони ж мої монстрики! Добрі, трішки сором’язливі… і дуже кумедні, — посміхнулася Аделя. 

Капцегриз — монстрик з-під ліжка

Щоночі, коли Аделя вкладалась спати, з-під ліжка чулося дивне шурхотіння:

Шурх-шурх… плям-плям… клац-клац…

— Гей, монстрику! Ти хто? — питала здивовано Аделя. 

— Я волохатий Капцегриз — монстрик з-під ліжка. Люблю смачненькі дитячі капчики погризти перед сном...Рожеві найсмачніші!

— Ну добре. Але не гризи так голосно — ти мені спати заважаєш!

— Домовились! — відповів Капцегриз і тихенько зашурхотів знову.

— Чого тобі ще, монстрику? — знову запитувала дівчинка.

— Вибач! Просто перевертаюсь на інший бік. У тебе така затишна кімната... Я завжди засинаю під ліжком, обіймаючи твої м’якенькі капці.

— А ти не боїшся темряви? — поцікавилася Аделя. 

— Трохи боюся! — зізнався Капцегриз. — Але всі інші місця вже зайняті. А тут — тепло й спокійно.

— Не бійся темряви. Вона допомагає нам заснути й бачити гарні сни, — пояснила дівчинка.  

Аделя зітхнула, увімкнула нічник і сказала:

— Ну, добре! Залишу на ніч, щоб тобі не було страшно.

Шафуня Шкарпетус — майстер шкарпеткових плутанин!

Вдень у шафі щось шкреблося:

Шу-шу-шу...шурх-шурх…бум-бум-бум...

— Хто там?!  — запитала Аделя, припадаючи вухом до дверцят.

— Це я — Шафуня Шкарпетус, монстр із шафи. Я — майстер шкарпеткових плутанин!

— І що ти там робиш?

— Порядок наводжу. Але тут такий безлад, що сам заплутався у шкарпетках!

Коли Аделя відчинила дверцята, речі лежали догори дриґом:

— Оце так порядок! — сміялася дівчинка. — Сукні пом’яті, колготки заплутані, на светрах — плями...

— Тут усе складно! Сукні образилися на брюки, бо ті займають забагато місця. А твої шкарпетки взагалі вирішили жити поодинці!

— Монстрику, може, досить? Ти вже сам частина цього безладу!

— Ой, справді?.. Може, я краще трохи відпочину… а завтра все розкладу по місцях!

— Або завтра разом усе приберемо! — запропонувала Аделя. 

І вони домовилися: завтра о десятій — велике прибирання в шафі. Бо без Аделі Шкарпетус ну зовсім не встигає!

 Кудлатоверт — нічний монстр зачісок

Щоранку у Аделі на голові — справжня катастрофа.

— Чому моє волосся завжди скуйовджене? — зітхала дівчинка. — Наче хтось його плутає вночі!

І ось одного ранку з-під ковдри долинуло:

Шурх-шурх… чмяк-чмяк… чух-чух…

— Хто там?! — здивувалася Аделя. 

— Це я… Кудлатоверт, монстр нічних зачісок! — вигулькнув він з гребінцем у лапках.

— Я хотів зробити тобі модну зачіску! Стильну, креативну.

— Так це ти плутаєш моє волосся?! — насупилася Аделя.

— Ні, я не плутаю, а роблю зачіски! Це такий стиль! — відповів Кудлатоверт.

— А вийшла кудлата катастрофа! — образилась дівчинка. Я хочу гладеньке волосся!

Кудлатоверт засумував:

— Я просто люблю волосся… крутити, плутати, гладити… Можливо, це не твій стиль! Краще піду до іншої дівчинки...

— Гаразд, залишайся. Але зранку будемо разом розчісуватись! І без вибухових зачісок!  — посміхнулася Аделя. 

Хрумзяк Замурзяка — холодильний примарчик

Щоразу, як Аделя нишком відкривала холодильник, звідти чулося:

Уууу… бррр… хрум-хрум...

— Хто там?! — шепотіла дівчинка.

Із-за пляшки молока визирав білий пухнастик із варенням на носику:

— Це я — Хрумзяк Замурзяка! Примарчик з холодильника. Я охороняю смаколики!

— А від кого ти їх охороняєш? — здивувалася Аделя. 

— Від нічних ласунів, звісно! Хтось же має стерегти тістечка!

— А може, поділишся трошки? — запропонувала дівчинка. — Друзі так завжди роблять!

— Але якщо я віддам тістечка, що ж я тоді охоронятиму? — вагався Хрумзяк.

— Та глянь, скільки тобі ще тут охороняти! — промовила дівчинка, вказавши на великий торт. 

 — Хм… — задумався примарчик. — Тоді… хрум! Ділимо навпіл?

І відтоді вони разом ласували смаколиками. Бо смаколики — це для дружби, а не для охорони!

 Бр-р-рюлько Хлюп — монстр із ванної