Марта

Моя остання казка - це історія з тих, що трапляються насправді, хоч і звучать ніби вигадані. Я трохи прикрасила її. Ну, як же без цього? Ви ж знаєте, що оповідач без дрібки чарівного перебільшення - як чай без цукру. Готові до оповіді? Тоді влаштовуйтесь зручніше, візьміть чашку улюбленого напою... і слухайте. 

- Ти знову це робиш! - його голос пронизав тишу, наче удар батога. - Ти знову на мене подивилася тим страшним поглядом!  Я тобі казав, що ти одержима! 

Він вистрілив цими словами, наче прокляттям, і з гнівом шарпнув дружину за руку. Вона не встигла й оком змигнути, як її тіло зігнулось під тиском його грубої хватки. Не зважаючи на її слабкий протест, Роман з усієї сили запхав її у салон машини, наче хотів ув’язнити в залізній клітці. 

- Послухай, я… - почала вона, задихаючись від хвилювання, та її голос заглушила гучна музика - важкі акорди його улюбленого рок гурту вже лунали з динаміків, вбиваючи останню можливість для діалогу.

Роман різко завів двигун і рвонув із місця, залишивши за собою клуби пилу й запах спаленого асфальту. Очі його були спрямовані вперед - у них палала рішучість, змішана з фанатизмом. Він твердо вирішив, що в неділю він завезе її у монастир. Там, серед холодних стін печери і церковного співу, ченці нарешті змусять її покаятись, звільнять її душу від демонів. Бо саме так він розумів порятунок. Бо саме так він любив у своєму збоченому, хворобливо-релігійному розумінні. Він щиро вірив, що всі людські нещастя через одержимість. Що зло живе не в учинках, а в тілах, які потрібно очищати молитвами, покутою й страхом. Але погляд збоку відкривав зовсім інше: не спаситель сидів за кермом, а той, хто сам давно втратив себе. І не вона була одержима. Демон давно вселився в нього самого. 

Приїхавши додому він замкнув вхідні двері на чотири замки, цим самим відрізавши її життя від зовнішнього світу.

- Готуй обід, - кинув він через плече, навіть не глянувши в її бік, а сам пішов до своєї кімнати відпочивати.

Вони жили у двокімнатній квартирі із щільно зачиненими вікнами та завішаними шторами. Марта не працювала. І не тому, що не хотіла. Навпаки. Колись у перші роки їхнього спільного життя вона мала роботу, щодня бачила людей, могла з ними говорити, сміятись, відчувати себе частиною світу. Але згодом він заборонив їй це. Спочатку ніжно, ніби з любов'ю:
- Навіщо тобі ця втома? Ти ж моя дружина, тобі не треба бігати по офісах. Я подбаю про нас. Відпочивай. Чекай мене вдома. Будь завжди поряд…

Ці слова звучали як турбота, загорнута у красиву обгортку. Але всередині була отрута. Ізоляція. Самотність. Невидимі стіни, які ставали все вищими з кожним днем. Вона зрозуміла це не одразу. Але коли усвідомлення прийшло, було вже пізно. Всі ниточки, що колись зв’язували її зі світом, обірвались. Родичі, друзі, подруги, навіть знайомі зникли. Не тому, що не хотіли бути поруч, а тому що він так влаштував, обережно, методично, з посмішкою. Усі відійшли, всі відмовились. Її залишили із ним. Він усім говорив, яка вона ненормальна, хвора на голову людина. Розповідав про неї жахливі речі, про її неадекватність і про те, як він мучиться в цьому шлюбі, але терпить, бо ж пообіцяв перед Богом і людьми бути з нею завжди.

Марта стояла на кухні, різала овочі, але руки не слухались. В голові знову крутилася та історія. Та розповідь, яку він розповів їхнім спільним знайомим, сусідам, навіть її колишній подрузі, лунала в її голові:

- Ви знаєте, вона мене одного разу серед ночі будила й казала, що в шафі хтось ховається! Я тоді ще подумав: Боже, що з нею коїться? Я всю шафу переглянув - там, звісно, нікого. А вона сіла на підлогу, розгойдувалася і шепотіла якісь дивні речі… Щось про те, що якийсь голос говорить у її голові. Мені аж страшно стало. Я не знав, що робити… Але я ж обіцяв перед Богом, що буду з нею і в радості, і в хворобі. То терплю. Хоча мені дуже важко з нею жити. Вона ж хвора. Не визнає цього, але хвора…

Та ніхто не знав, що насправді відбувається за зачиненими дверима їхньої квартири. Хіба що найближчі сусіди, які інколи чули скандали, звук битого скла та удари об стіни, але вони мовчали. Робили вигляд, що нічого не знають і що все гаразд…

Настала неділя. Рано вранці Роман сказав їй одягатися як завжди у церкву. Марта слухняно вдягнула свою скромну сукню, старанно зібрала волосся, пов’язала хустку. Серце калатало, щось підказувало їй, що це буде не просто недільна служба. І справді - вони не звернули до знайомого помісного храму, а виїхали на дорогу, що вела до віддаленого монастиря, розташованого за дві години від їхнього міста. Вони колись там були декілька разів і останнім часом він все повторював, що лише там їй зможуть допомогти і тільки там “вигонять з неї нечисте”. Вона дуже боялася цього моменту і сподівалася, що він не настане, адже вона насправді уже майже повірила в свою одержимість та боялася стикнутися лицем до лиця з тими демонами, які в ній живуть. Довгі місяці вона молилась, аби цей день не настав. Але тепер - ось він, перед нею.

Їдучи в монастир, вона потай надіялася на те, що станеться аварія і вони таки не доїдуть до “святого місця”. 

О, це б мене врятувало! 

Вона з надією вдивлялася в кожен поворот, в кожну вантажівку, що мчала назустріч, сподіваючись, що їхня машина злетить з дороги.

Тільки б не доїхати…

Смерть здавалася їй порятунком. Багато разів вона просила у Бога його з її життя будь яким способом.

Забери його. Звільни мене від цього полону…

Вона навіть благала про власну смерть. 

…або забери мене…

Але небеса мовчали. Нічого не відбувалося. І їй доводилося жити далі. Мовчки. Зціпивши зуби. З сумними очима й серцем, яке втратило останню крихту надії. 

- Як ти вже зрозуміла, ми їдемо в монастир, - сказав він, перервавши її тривожні думки, - Нехай монахи виженуть із тебе дмонів, бо з тобою жити вже несила! Окрім того, я хочу щоб ми з тобою залізли у святу печеру…