Спадок відьмака

В ті далекі часи Петро Хмизюк, на прізвисько Хмиз, жив, як пес, у крихітній конурі, яку деякі люди наважувалися називати хатою. І життя його було максимально конуряцьке. Це місце не мало нічого спільного з тим, що можна було б назвати домом. У тій халупі не було ні води, ні газу — лише старі сирі стіни, поїджені часом і пліснявою. Взимку було холодно, бо стара, розтріскана піч радше нагадувала похмурий пам’ятник минулому, ніж джерело тепла. Усі зручності — надворі, у напівзруйнованій дерев’яній будці, яка хилилася на бік, наче от-от впаде. Дістатися до неї вночі — ціле випробування: скрипуча підлога погрожувала провалитися під ногами, а у дворі темрява була такою густою, що, здавалося, вона жива. Воду доводилося носити здаля, з криниці. Добре, що хоч електрика була, але навіть вона не приносила спокою — лампочка під стелею тьмяно жевріла, а іноді блимала, наче хтось невидимий грався зі світлом. 

Коли ще був живий його дід, то життя було кращим, але декілька років тому дід помер від інсульту, а бабуся була вже настільки старою та немічною, що перестала справлятися із господарством та веденням будинку. Курей та гусей розпродали, свиню зарізали. Залишився лише один старий кіт Мурчик. Його сіре хутро стало рідким та недоглянутим, а очі тьмяними. Кіт ледве пересувався, рухаючи своїми тремтячими лапами по холоднній дерев'яній підлозі, що скрипіла під кожним його кроком. Влітку на городі замість рядів зелені і овочів розростався бур'ян, заплутуючи землю своїм корінням, бо ніхто не мав сили ані сіяти, ані садити. Земля вже не вабила своїми плодами, вона наче сама забула, що може дати життя. Старий, покритий пилом, садовий інвентар лежав у кутку хліва, даремно очікуючи, що ним хтось знову скористається.

З кожним роком Петро ставав усе більш понурим та депресивним. Його душа, наче всмоктувала весь той занепад, що панував навколо, і він уже не міг приховати тугу. У такій обстановці неможливо було лишатися життєрадісним і позитивним. Старі стіни будинку, облуплені від часу, а також безжиттєвий, занедбаний двір стали відображенням його внутрішнього світу. Кожен новий день приносив усе більше розчарувань і кожен крок по цій землі ставав все важчим.

Свою матір він не знав, а батько його покинув, ще коли той був малюком, поїхав за кордон за кращим життям та й з часом забув про існування свого сина. Бабуся з дідусем його виховали та допомогли всім, чим могли. Після закінчення школи Хмизюк не міг собі дозволити йти вчитися далі, тож пішов працювати фасувальником. Спочатку на м'ясопереробний завод у селі, а потім влаштувався на роботу у фасувальному цеху у сусідньому місті. Коли темними вечорами хлопець повертався з роботи додому, то він часто мріяв загубитися серед нічних вулиць міста і більше ніколи не повертатися додому. Життя в місті, з його шумом і яскравими вогнями, здавалося набагато приємнішим та жвавішим, ніж те жалюгідне існування в його сільській ненависній конурі. Ви ж знаєте це жахливе відчуття, коли не хочеться повертатися в своє помешкання, але, на жаль, більше немає куди йти? І ось знову він мусив просто йти туди, де були єдині відкриті для нього двері… Та як би не хотілося Петрові зникнути, але у нього ще були обов’язки перед бабусею. Він мусив її доглянути до кінця, так само, як вона доглядала його малого та покинутого батьками. Хтось скаже, що треба дякувати за все, що є, бо ж є люди, які й того не мають. Але Хмиз тихо ненавидів та проклинав своє життя, свій дім, свій двір, своє село, свою долю… І навіть якщо десь були люди, які жили гірше, це не змінювало відчуття порожнечі та безвиходу, бо він розумів — це його життя і воно не мало шансу змінитися. У нього не було ані достатньо коштів, ані заощаджень, ані хоча б роботи з перспективами. Він не вважав, що достойний чогось більшого і продовжував працювати на важкій низькооплачуваній роботі вже декілька років. 

Дім повинен бути місцем щастя, а не вічного тягаря чи смутку.  Влітку було більш-менш терпимо, а інколи навіть позитивно. Навколо розквітали квіти, сади радували зеленим листям, а на деревах співали птахи і вночі можна було ночувати під відкритим небом, під мерехтливими зорями, мріючи про щось космічне, про щось більше, ніж те, що оточувало його в повсякденному житті. Та літо швидко закінчувалося. Тепло поступово відходило і в кінці кожного жовтня приходили сірість та чорність, що, немов безжальні тіні, поглинали все, що колись було яскравим. Зимова пора приносила не лише холод, а й депресію. А те, що в будинку не було опалення, газу та води, додавало ще більших труднощів. Кожен день був боротьбою — носити воду з колодязя, рубати дрова, розтоплювати піч, щоб хоч якось зігрітися. Все, що від нього вимагав цей дім, доводилося робити власними руками, без жодної допомоги чи елементарних зручностей. Вертаючись із роботи, окрім бажання назавжди зникнути, він часто дивився на красу міста, на нові сучасними житлові комплекси та гарні багаті приватні будинки, він помічав садочки та дитячі майданчики навколо тих будинків. Хмизюк завжди підсвідомо й свідомо заздрив тим людям, у яких було яскравіше і щасливіше життя ніж в нього. У них були класні машини, багаті будинки чи квартири, щасливі сім'ї та гроші на всі забаганки світу. Зціпивши зуби й кулаки, він ішов на маршрутку, тихо матюкаючись та обурюючись, чому ж він не народився десь у нормальній сім’ї та не отримав того щастя, любові та багатства, яке запросто отримували діти із заможних або хоча б не бідних сімей… 

І ось одного вечора, так схожого на всі інші вечори після роботи, Петро зайшов у маршрутне таксі і зрадів, побачивши єдине вільне місце в самому кінці, що чекало на нього. Заплативши за дорогу, він сів і закрив очі в надії задрімати поки їде до села, аж раптом чоловік, який сидів біля нього, заговорив:

- Що, синку, їдеш з роботи? 

- Так, з роботи. А звідки ви знаєте? 

- Про це не важко здогадатися. Ти втомлений і не хочеш нічого, окрім як лягти спати. До того ж, видно, що ти тяжко працюєш…

- А ви, напевно, місцевий Шерлок Холмс! - перервав його хлопець.