Крила

Готові слухати мою другу казку?

Дар’я жила на сусідній вулиці. Її ім’я звучало як загадка, і вона завжди залишалася для мене таємницею. Ми не були подругами - просто знайомими, які часом перетиналися у випадкових розмовах. Одного разу вона завітала до мене і після її декількох слів між нами виник зв'язок, наче нитка, що веде до спільної таємниці. 

- Хочеш побачити щось неймовірне? Приходь до мене в першу ніч повного місяця, - промовила вона і вийшла з мого будинку. 

Її слова застрягли в голові, як луна, що відбивається від стін. Йти чи ні? Цікавість перемогла. Коли я прийшла до її дому, мене зустріли тиша й напівтемрява. У домі було тихо, ніби всі давно пішли або просто зникли.

Дарина взяла мене за руку і ми пройшли через темні коридори до далекої кімнати. Її дотик був ніжним, але тремтячим, наче вона й сама трохи хвилювалася. Там, у напівтемряві, вона зупинилася й поцілувала мене. Її губи мали смак стиглої вишні - солодкий, спокусливий, трішки загадковий. Після цього вона обережно відкрила шафу, що стояла в кутку, й мовила з усмішкою:

- Вибирай!

Відкривши шафу, Дар’я показала мені щось неймовірне: на золотистих вішалках акуратно висіли крила. Вони були різних кольорів - від ніжно-блакитного до насиченого фіолетового, із вкрапленнями срібла й золота, ніби переливалися при кожному поруху. Всі крила були однакового розміру, створені ідеально для людини.

Вона роздяглася до пояса і приклала білі крила до своєї спини. Я почула дивний хрускіт, ніби ламалися кістки. Дар’я сказала, що це зовсім не боляче, але необхідно, щоб вони зрослися з тілом, інакше полетіти буде неможливо. Я була зацікавлена та налаштована йти до кінця, тому обрала голубі крила, зняла футболку і приклала крила, так само, як і вона. Я почула такий же хрускіт власних кісток і те, як крила вросли в мою плоть. Було не боляче, ніби нервові закінчення і здатність відчувати біль хтось відімкнув. Але це було не зовсім приємно, ба навіть моторошно. 

Дарина відчинила вікно і місячне світло хлинуло до кімнати, заповнюючи кожен куток, купаючи нас у сріблястім сяйві. Наші крила наче ожили, засяявши дрібними золотистими іскрами, що розсипалися у темряві, як зірки. Золоте мерехтіння на білому і блакитному пір'ї виглядало однаково приголомшливо, створюючи ефект чогось надзвичайного. 

Дар'я, не вагаючись, сіла на підвіконня і граційно зіскочила вниз. Я зробила глибокий вдих, набравшись сміливості, і повторила її рух. Мої ноги торкнулися землі і я відчула, як трава під ними м'яко прогинається, хвилюючись, ніби жива. Вночі вона здавалася іншою, ніж удень - наче зберігала якусь таємничу силу, яку відкривала лише під місяцем. Ми стояли удвох, оточені тишею й сяйвом ночі, готові розправити крила і здійнятися в небо.

- Полетіли!, – сказала Дар’я і махнула крилами. 

- А як ними керувати? Я не вмію, - крикнула я.

- Їх потрібно відчути! Це легко!, - засміялася сріблястим сміхом дівчина.

Я стояла, зачарована і трохи розгублена, намагаючись зрозуміти, як навчитися літати. Дивлячись на Дарину, що вже весело кружляла в небі, я відчула хвилювання. Вона сміялася, махала мені рукою, закликаючи приєднатися, а мої ноги мовби прилипли до землі. 

Нарешті я зібралася з духом і зробила перші, трохи не впевнені помахи крил. Вони ніби чекали цього моменту - мої незграбні спроби швидко перетворилися на справжній політ. Крила ожили, підхопивши мене і піднявши вгору, прямо до Дарини. Я відчула, як тіло піддається цій легкості, ніби політ був мені знайомий з самого дитинства.

- Не давай їм керувати собою, інакше занесуть тебе невідомо куди. Контролюй їх своїми думками, вказуй їм шлях, - сказала Дарина. 

- Окей. Куди летимо?, - запитала я.

- Я покажу тобі, як літати над річкою!, - сказала вона і різко повернула праворуч. 

Я подумала про такий самий поворот і крила одразу мене послухали.

- Вони мене слухаються!, - закричала я.

- Так і має бути!, - відповіла Дарина і ми вже летіли поруч. 

Політ був незрівнянним. Відчуття було, наче справді підкорюєш небеса, ковзаючи в прохолоді літньої ночі. З висоти відкривалася картина, якої раніше я ніколи не бачила: дерева, будинки, квітучі луки, пишні кущі, темна дзвіниця старої церкви - все лежало внизу, ніби частина чарівного, мовчазного світу. Серце то завмирало, то шалено калатало, ніби я каталася на американських гірках. Я вільно мчала то вгору, то вниз, а кожен ковток повітря був пронизаний адреналіном.

Ми підлетіли до мосту над тихою, глибокою річкою. Дарина обернулася і вигукнула з захопленням:

- Летимо низько і швидко!

Не чекаючи мене, вона різко ринула до водної поверхні. Я вдихнула і кинулася слідом, відчувши, як вітер і прохолодне повітря обіймають мене. Хвилі миготіли під нами, мов крихітні зірки, відблиски місяця танцювали на воді, а риби пропливали в глибині. Збоку мелькали темні силуети дерев і кущів вздовж берега, іноді краплі річкової води торкалися мого обличчя, губ, плечей, охолоджуючи розпалену емоціями шкіру. Було так неймовірно, що розуму не збагнути. І ось у якийсь момент я почула крик:

- Гальмуй! Річка закінчується! 

Я пригальмувала і повернула назад. Вона мене чекала, сидячи на березі.

- Ну як?, - молода відьма дивилася на мене хитрим поглядом.

- Круто! Я не можу передати словами... 

- Я знаю, знаю... Захочеш повторити - приходь ще. Я знаю, що захочеш!, - сказала вона і підморгнула мені. 

Ми ще трохи посиділи і полетіли назад. Під час польоту додому я намагалася запам'ятати все-все, ловила кожну мить і рух, кожну секунду, кожне відчуття і враження. Я точно знала, що повторю таку прогулянку ще раз.

Вдома я довго не могла заснути. Емоції зашкалювали. Вона сказала, що будемо літати знову, коли буде наступна перша ніч повного місяця. Я з нетерпінням чекала цього. Дарину я бачила кілька разів, але ми тільки віталися і більше ні про що не говорили. Вона не проявляла ініціативи, а я не хотіла нав'язуватися.