Епілог

Понеділок, 12 грудня

– Ваня не розсердився? – спитала Аня.

– Промовчав. Але мабуть образився, – я зітхнула, дописавши останнє ім’я.

         Вечір на Андрія. Як і більшість дівчат, ми з Анютою вирішили погадати на судженого. Вона вичитала десь в інтернеті один спосіб. Треба було написати на дванадцятьох папірцях імена хлопців. А тринадцятий залишити пустим. Згорнути їх всі і покласти під подушку. А прокинувшись, навмання витягти перший ліпший. То і буде ім’я судженого.

Не сказати б що я вірила в це. Та й Виговський, почувши що ми зібрались робити, відразу обурився. І справді на мене образився.  Поки я тут писала імена, він з дядьком у вітальні дивився якийсь бойовик. До того ж з таким обличчям, ніби він один із героїв того фільму і зараз буде товкти комусь морду.

– Нічого, перебіситься та й заспокоїться. Ми ж просто експериментуємо, – голос Ані звучав наполегливо. Ніби через слухавку відчула, що я знову засумнівалась у цій затії.

– А якщо тобі не випаде Слава? – спитала, загортаючи останній папірець.

         Дівчина якийсь час мовчала. Так, місяць тому вони зійшлись з Ханенком. Могли б і раніше, але Слава виявився в цьому ділі зовсім нерішучим. Ще більш нерішучим ніж я. Зате Аніної рішучості вистачало на них обох. Вони і поцілувались то вперше з її ініціативи. Проте, за словами дівчини, останнім часом, хлопець став якимось більш сміливим. І більш нервовим. Тут у Виговського на днях мала бути повня. Може на Славу, як на його друга, це теж якось впливало?

– Та й фіг з ним! – фиркнула вона. – Не буду ж я з Славком розходитись через якесь неправдиве ворожіння.

– То який сенс взагалі ворожити, якщо ти і так знаєш що це неправда? – я зітхнула, беручи телефон в руку. Плече вже затекло від такого сидіння.

– Повторюю: це – експеримент. І не думай мене кинути! – заявила беззаперечно.

– Добре-добре, – я усміхнулась. – Але це останній такий експеримент. Мені ще зараз з Виговським миритись через твої експерименти, – пробурчала, зиркнувши на двері.

– Гаразд, буду я лягати спати. А то вже починаю нервуватись через все це дійство, – невдоволено сказала дівчина. – Подзвониш мені зранку! Скажеш що там у тебе!

– Добре, – я усміхнулась.

         Відключившись, відкинула телефон на ліжко і знову зиркнула на двері. Вибору в мене не було. За ці кілька місяців, я помітила як легко можна образити Виговського. Навіть такою фігньою як це гадання.

«Ти просто зачепила його его» – усміхнувся Макс.

         Зайшовши у вітальню, я присіла коло хлопця. Він кинув на мене невдоволений погляд і знову втупився в телевізор.

– Знайшов через що ображатись, – я закотила очі.

– Іди до тих своїх тринадцятьох! Чи скільки їх там. – пробурчав він, відсунувшись від мене.

– Дванадцять, – виправила його.

– Без різниці! – кинув, все-так само витріщаючись в телик.

– Виговський, ти серйозно? – я приголомшлено глянула на нього. Але він промовчав. Лише підпер щоку пультом.

         Дядько, усміхаючись, зиркнув на нас і продовжив далі лагодити чайник. Хоча він так часто ламався, що краще було б купити нового.

         Зітхнувши, я вернулась назад в кімнату. Настрою вже не було ніякого. Зібравши рештки паперу розкидані по ліжку, поклала їх на стіл. Я знала що завтра хлопець вже відійде. «Просто наближається повня. Того він такий нервовий»  – заспокоювала себе.

– От нащо воно тобі? – спитав Ваня, зайшовши в кімнату. Причинивши двері, він підійшов до ліжка і присів поруч.

– Анютин експеримент. Я не хочу її засмучувати, – я запустила пальці в його чорняве волосся.

– А засмучувати Виговського можна, так? – зітхнув він, притягнувши мене до себе.

– Ваня, – я усміхнулась, беручи його обличчя в свої долоні. – Я тебе люблю. А не тих одинадцятьох, – поцілувала його.

– Що? – він відсторонився. – Аня ж сказала дванадцять, – обурено глянув на мене.

– Ну взагалі то твоє ім’я там теж є, – усміхнулась. – І підслуховувати не гарно.

– Не гарно хлопця свого обговорювати, коли він за стінкою сидить, – пробурчав Виговський, схиляючись до мене. Цікаво, а з роками від його поцілунків так само буде зривати дах?

– Не варто було закривати двері, – усміхнулась, тикнувшись обличчям йому в груди.

– Блін, геть з голови вилетіло, – хлопець почухав потилицю. – Він почне нам колись довіряти? – Ваня втомлено скуйовдив волосся. В цю ж мить ручка повернулась і в кімнату зазирнув дядько.

– Коли стукне по вісімнадцять! – він відкрив двері навстіж і пішов назад лагодити чайник. Ми з Виговським лише розсміялись.

З вітальні долинув тихий звук пострілів і поліцейської сирени.

– Ти зараз кінець свого фільму пропустиш, – тихо сказала я.

– Ага. Зараз піду, – хлопець ще раз мене поцілував. – На добраніч, Василіса! – прошепотів, усміхнувшись мені.

– На добраніч, Виговський! – я неохоче відпустила його. Може то до хранителів перебратись? Тим байдуже закриті в нас двері чи відкриті. Взагалі вони тепер були більш зосереджені на інших проблемах.

Пошуки Кирила продовжувались. Після того рейду хранителів на його маєток в Єлизарі, відступника більше не бачили. Я сподівалась що його загризли вампіри десь в темному провулку. Але це було малоймовірно. Кирило був одним із найсильніших, щоб так безславно загинути.

Якась частина мене сподівалась що він все ж таки живий. Ця частина жадала помсти. Кирило вбив мого батька і ледь не зруйнував моє життя. Хоча значний слід він все-таки залишив.

Та я ще не була готова до бою з ним. Я мусила ще багато чому навчитись. Та й реакція Виговського на таке, вже зарання була мені відомою.

Він тепер і на тренуваннях зі мною був. І страшенно ревнував. Особливо до Ярослава. Хлопець з тих пір так погарнішав. Дякувати старанням Варвари, пропала худорлявість. Ще трохи і він не поступався би решті хранителів.

Але спробуй пояснити тому перевертню, що крім нього мені ніхто не потрібний. Часом мені здавалось що він таким чином хоче добитись від мене компліментів. Оооо, це виявилось ще одним важливим аспектом для перевертнів. Йому треба було знати що він для мене номер один у списку найдорожчих людей. Дядьку пробач, але воно так і було.