– Все Виговський, да Виговський. Давай я буду називати тебе Дорошенко, – пробурчав хлопець, заходячи в хату.
Тарас переніс нас на узлісся коло вигону. Мені треба було морально налаштуватись перед зустріччю з дядьком. Одяг приховував порізи, та я відчувала що влетить мені за стільки днів відсутності.
– Хлопці вже з мене ржуть. Я зараз про хранителів твоїх, – продовжував Ваня обурюватись.
– А ти не звертай на них уваги. І якщо вже так хочеш, можеш називати мене Дорошенко.
– Е ні, будеш як я – Виговська. Тим паче звикати треба вже.
– Ваня, – я штовхнула його, помітивши світло на кухні. За цими суперечками ми зовсім забули що дядько вдома. Гадаю, влетить зараз нам обом.
– Чого затихли? – голос дядька з кухні. – Ідіть сюди! Розмова є до вас серйозна.
Я боязко глянула на Ваню. Здається він вже приготувався до вичитки моралі. Ми обоє пам’ятали, як Вася відреагував тоді на «засоси». Тепер попробуй скажи йому, що ми зустрічаємось. Я навіть боялась уявити що буде.
– Ходи! – шепнув хлопець, підштовхнувши мене в сторону кухні. Йшли ми як на розстріл.
– Добрий вечір! – я вже зовсім розгубилась, побачивши коло дядька ще й Ваніну маму. Вони сиділи за столом і пили чай. Боже, краще б мене розстріляли.
– Добрий! – жінка якось загадково усміхнулась.
– Сідайте! Нема чого топтатись на порозі, – дядько кивнув на стільчики.
Ми присіли. Я збентежено потупилась, на відміну від Виговського, який в такі моменти був кам’яною скалою.
– Ну? – протягнув дядько, пильно дивлячись на мене.
– Що ну? – я, зіткнувшись з його очима, знову потупилась.
– Рушники коли збираєшся вишивати? – він усміхнувся.
– Боже, дядьку, що ти… – відразу ж почала обурюватись.
– Ой, та годі вам! – чоловік ще веселіше усміхнувся. – Хіба ж я сліпий, да вже геть нічого не бачу? За морозивом вони. Знаю я ваше морозиво! – ковтнув чаю, хитро зиркнувши на нас. – А ми з Оленою все гадали коли ви зізнаєтесь.
– Вони тебе боялись, – жінка з докором глянула на нього.
– І давно ви знаєте? – спитав Виговський, відкинувшись на спинку стільця.
«А ви коли на шляху цілуєтесь, то по сторонам би дивились» – усміхнувся анафей в моїй голові. Я вже зовсім засоромилась.
– Та вже давно, – зітхнув Вася. – Треба було ще насторожитись, коли ви на дивані вдвох заснули.
– Ти б все одно ніяк не завадив. Зв'язок пари неможливо розірвати, – мати Виговського лагідно мені усміхнулась. Авжеж вона знала. Сама ж була парою перевертня.
Я вже навіть трошки розслабилась. Але було якось незручно перед нею. Вона ж все-таки мама Виговського. Було таке відчуття ніби я його в неї забираю.
– Мені завтра чистити кролятники? – боязко спитала дядька.
– Завтра в школу. А то мабуть вже забулись де вона знаходиться. Все по чужих вимірах десь пропадаєте, – він похитав головою. – А кролятники ми он з зятем почистимо, – хлопнув Виговського по плечу.
– Та без проблем! – той усміхнувся. – Тільки ви нас потім вечором відпустите покататись? За морозивом, – його нахабності не було меж.
– От коли вісімнадцять стукне… – чоловік знову взявся за своє.
#10279 в Любовні романи
#2276 в Любовне фентезі
#2561 в Молодіжна проза
#1027 в Підліткова проза
Відредаговано: 07.07.2020