Четвер, 29 вересня
– Ти впевнений? – я боязко глянула на Ярослава.
Ми стояли на полігоні удвох. Майстер сказав що так мені буде спокійніше ніж коли та вся дюжина буде витріщатись на нас. Виговський довго обурювався, але врешті-решт вдалось умовити його залишитись у холі з іншими.
– Впевнений, – хлопець кивнув, зробивши до мене крок. А зблизька він здавався ще вищим.
Мене не тягнуло до нього так як до попередньої нечисті. Мабуть через відчуття хранителя в ньому. І це було значною проблемою. Бо той інстинкт, те несвідоме, про яке колись розказував Руслан, не прокидалось в мені. Але Майстер знайшов шлях, хоча й не дуже приємний.
Я повільно підняла руку і простягнула її до шиї хлопця. Решту тіла прикривав одяг. Він навіть рукавички одягнув, щоб нікого ненароком не зачепити.
– Що ти робиш? – Ярослав перехопив мою руку. Він явно був шокований.
– Інакше не вийде. Я маю тебе торкнутись, – я глитнула. Від хвилювання навіть голос тремтів.
– Це боляче. Не варто, Вась. Я не хочу завдати тобі болю, – він дивився на мене з відчаєм.
– Варто, – заперечила я. – Я потерплю. Не переймайся, – я усміхнулась, хоча по правді мені було дуже страшно.
– Тому ви не дозволи Вані бачити це? – хлопець невесело усміхнувся. – Він все одно відчує, – Ярик похитав головою.
Він на якусь мить втратив пильність і я, зрозумівши що це ідеальна нагода, швидко торкнулась долонею його щоки.
Хвиля шаленого пекучого болю пройшла крізь усе моє тіло. Мені навіть здалось що моє серце зупинилось. Від шоку я спочатку навіть не могла рухатись. І дихати не могла.
Ярослав лише приголомшлено витріщався на мене. Здавалося, він так само не міг поворухнутись.
Я обережно схилила голову Ярослава до себе. Навіть найменший рух спричиняв ще гостріший і пекучіший біль, який з часом не вщухав. Сльози вже невпинно котились у мене з очей. Хотілося відштовхнути хлопця куди подалі, та хранитель в мені не давав цього зробити. Тепер він відчував нечисть.
Це вперше коли я зраділа тому дивному відчуттю порожнечі. А від тої сили, що почала поволі заповнювати цю порожнечу, я вже просто кайфувала. Біль поволі притуплювався, поступаючись місцем ейфорії. Це п’янило. І цього разу мене ніхто не зупиняв.
Ярослав помітно слабшав. Я відчувала як згасає в ньому сила. І в якусь мить з острахом зрозуміла, що нечисті в ньому немає. Я вже витягувала магію його хранителя. І він ніяк не міг припинити це.
Відштовхнувши хлопця, я швидко позадкувала. Порожнеча ще не зовсім заповнилась. Але мені вже не хотілося висмоктати силу з якоїсь нечисті. Я хотіла сили хранителя. І відчувала кожного у маєтку.
– Вась, – прохрипів Ярослав, ступивши до мене крок.
Я лише похитала головою і кинулась бігти. Мені треба було опинитись якомога далі від них. Але вихід з полігону був через маєток. Навколо лише кам’яні стіни з боксами для нечисті.
Не довго думаючи, я явилась. В мені було достатньо енергії щоб переміститись на значну відстань. Навколишнього лісу я не знала. Але пам’ятала те каміння поблизу річки, де ми колись говорили з Майстром.
Я ще довго брела звивистим берегом. Ноги самі кудись вели.
«Вася, зупинись» – благально попросив Макс.
Але я його проігнорувала. І байдуже що він чув всі думки і бачив все. Ейфорія в мені поволі вщухала. Так само як і жага сили хранителя. Але це мене вже ніяк не заспокоювало. Хто ж знав що воно все так обернеться?
Такої відрази до себе я ще ніколи не відчувала. Це було свого роду канібалізмом серед хранителів. Так чинили тільки відступники. Так чинив Кирило.
Я завмерла помітивши попереду хлопців. Руслан з Виговським стояли метрів за тридцять, чекаючи на мене. Потім Ваня сказав щось Русі і той, кивнувши, щезнув.
Зітхнувши, я підійшла до краю берега і вмостилась на суху траву.
– Чому ти втекла? – хлопець присів коло мене.
– Так треба було, – пробурмотіла, намагаючись задушити сльози.
– Вася, – він зітхнув і притягнув мене до своїх грудей.
– Виговський, більше не дозволяй мені так робити, – попросила благально.
– Не дозволю, – він поцілував мене у скроню і обійняв.
– Це означає що я відступник, так? Я така ж як Кирило? Він сказав що в аварії залишив частинку своєї магії мені.
– Ти не відступник. Навіть якщо в тобі є частинка його магії, – голос хлопця був твердим і впевненим.
– Мені хотілося їхньої сили. Вони притягували так як нечисть, – я притулилась ще сильніше до нього.
– Нічого, Вась. Хлопці все зрозуміють. Вони не сердяться. Ти ж нічого поганого не хотіла, – він почав гладити мене по голові.
– Знаєш, в мене іноді таке відчуття що ця сила, цей хранитель всередині… Він не я. Немов якийсь чужак в моєму тілі. І він не хоче мене слухатись.
– Ну поки він слухається мене. Я гадаю з часом в тебе теж вийде з ним поладнати, – Ваня тихо розсміявся. – Мій вовк теж іноді робить наперекір мені. Але в тебе виходить його приборкати.
– Фігня якась, – я усміхнулась крізь сльози.
– Так, є трохи, – погодився хлопець.
– Вань, хіба відступники можуть забирати магію силою? – я запитливо глянула на нього. – Тимофій сказав що це можливо тільки коли хранитель сам віддає.
– Схоже, ти такий хранитель що може забирати силою, – Ваня зітхнув. – Але ж ти не хочеш ні в кого забирати магію? – хлопець підозріло зазирнув мені в очі. – Ти і так досить сильний хранитель.
– Не хочу, – я похитала головою і знову прихилила її до його грудей. – Як там Ярослав? У мене вийшло? – спитала боязко.
– Вийшло, – Виговський усміхнувся. – Він звісно втратив свідомість після цього всього, але таргара в ньому немає. І ти востаннє витворяєш таке!– вже сердито. – Якби знав що будеш його торкатись, нізащо не дозволив би.
– Тому ми не сказали, – зітхнула, винувато потупившись. – Ярослав хороший. Він заслуговує право на нормальне життя.
#3802 в Любовні романи
#894 в Любовне фентезі
#459 в Молодіжна проза
#90 в Підліткова проза
Відредаговано: 07.07.2020