Глава 59

Виговського не було в кімнаті. Але його футболка, що лежала на краю ліжка, дала мені знати, що додому він не звалив.

Я тільки взяла її в руки, як двері відчинились і в кімнату зайшов Ваня. Судячи з вологого безладно скуйовдженого волосся, він був в душі.

Я пробіглась очима по його тілу. Напівголому тілу, бо крім його улюблених чорних штанів, на хлопцеві не було більш нічого.

– Вася, ти трохи обережніше з такими поглядами, – якось хрипко сказав він, підходячи ближче до мене. – А то я не залізний, – усміхнувся, взявшись за футболку, яку я так і тримала в руках. Але я так в неї вчепилась, що Виговський не зміг її забрати.

– Вибач! – потупилась, розтиснувши пальці.

– Та нічого, – він так само усміхався. А потім відклав футболку назад на ліжко. – Може взагалі не варто її одягати? – спитав тихо, притягуючи мене до себе за талію.

Я кинула схвильований погляд на його голі груди. «Ти б, Виговський теж обережніше. Я так само не залізна»

Ваня чомусь весело розсміявся. І Макс в моїй голові також.

– Я це вголос сказала? – відчула як червонію.

– Ти чудо, Вась, – він лагідно поцілував мене. Але скоро поцілунок став більш пристрасним. – Я так сумував, – прошепотів Ваня, на мить відірвавшись від моїх губ.

– Я теж, – знову поцілувала його.

         Він обіймав мене не так сильно як зазвичай. Я відчувала що він себе стримує. І не розуміючи чому він так робить, сама притискалась до його тіла.

– Вась… твої рани… я не хочу зробити тобі боляче,– він обережно відсторонився.

– Не зробиш, – пробурмотіла я, обіймаючи його. І коли він встиг стати мені таким рідним?

Не знаю скільки ми так стояли. Я б могла і вічність так його обіймати.

– Тобі треба поспати! – Виговський відпустив мене і кивнув на ліжко.

– Я вже виспалась на місяць вперед, – пробурчала невдоволено.

Спати мені зовсім не хотілось. Хіба що в тілі була ще помітна слабкість. Проте Ваня моїх заперечень і слухати не став.

– Ти сама перевдягнешся чи мені допомогти? – спитав, досить серйозно дивлячись на мене. – Тут ось твої речі, – поставив на ліжко дорожню сумку. – Я зібрав поки дядько не бачив.

         Я мовчки переглянула одяг. Потім витягнула ту саму нічну сорочку, яка йому тоді так сподобалась. В мене, крім неї, в шафі ще дві піжами було. А там на дні сумки ще ж нижня білизна лежала. 

– Ти це навмисне? – я не знала куди подітись від збентеження.

– Знайшла чого соромитись, – Ваня закотив очі.

– Можеш відвернутись? – попросила тихо. – Тільки не так як того разу.

Хлопець кивнув і повернувся до мене спиною.

– Знаєш, пеньюар зараз не такий вже й поганий варіант. А то піжама терлась би об рани. Тобі взагалі зараз було б краще голою...

– Виговський, – прошипіла, відчуваючи як щоки починають палахкотіти. – В такому випадку, я попрошу хлопців дати тобі окрему кімнату.

– Ну пеньюар так пеньюар, – погодився він, зітхнувши.

         Поклавши одяг на табуретку, я швидко залізла під ковдру.

– Серйозно? – Ваня розвернувся і розчаровано глянув на мене.

– Я з цими пов’язками все одно не виглядаю так ефектно, як того ранку. Так що ти не багато втрачаєш, – невесело усміхнулась.

Хлопець, ображено зиркнувши на мене, почав сам роздягатись. Він не просив відвернутись чи закрити очі. Здавалося, його зовсім не бентежить моя увага. Але мене бентежило його напівголе тіло, тому я, зашарівшись, тикнулась обличчям у подушку.

Вимкнувши світло, Ваня заліз на ліжко. Але ковдру віддав всю мені, сказавши що йому під нею жарко.

Кілька хвилин ми лежали в тиші. Мені на мить здалось що він мене боїться. Хлопець навіть близько не підсовувався. Не те щоб обійняти.

«Він просто боїться зробити тобі боляче» – зітхнув анафей у моїй голові. – «І не прикидайся що не болить. Рани глибокі. А мазь не настільки чудодійна»

– Виговський, – тихо позвала я його. – А якщо я стану смугастим тигром, ти будеш мене любити? – невесело усміхнулась.

– Що? Ти про що, Вась? – увімкнувши невеличкий світильник над ліжком, він збентежено глянув на мене.

– Ці рани… – пробурмотіла я, здивовано дивлячись на той світильник. Чого я його раніше не помічала? – Вони не затягнуться так швидко. Я ж не перевертень, – зітхнула, потупившись. – Шрами точно залишаться, – зажмурилась на мить, відчуваючи як підходять сльози. Моєму тілу і так було далеко до ідеалу. А тепер ще й це.

– Ти гадаєш що через шрами перестанеш мені подобатись? – він відгорнув пасмо волосся мені за вухо, серйозно дивлячись в очі. – Вася, яка ж ти в мене дурненька, – усміхнувся і лагідно поцілував мене. – Знаєш, – він тикнувся носом в мою шию. – Якби не моя регенерація, я був би найбільш зашрамованим чуваком на цій планеті.

         Я усміхнулась, запустивши пальці в його м’яке волосся. Не знаю як він, а я кайфувала від цього відчуття. Його волоссю позаздрила б кожна дівчина.

– Серйозно, – продовжив тим часом Виговський. – Я стільки разів ранився. Стільки падав… – він зітхнув. – Одно скільки з мотоцикла. Чесно кажучи через цю регенерацію, я зовсім не знаю що таке інстинкт самозбереження.

– Я помітила, – з докором глянула на нього. І те як він різав себе, як кинувся в Єлизар за Русланом. – Але ти не безсмертний, Виговський. Не забувай про це, добре?

– Добре, – він обережно погладив мене по щоці. – Вась, ти мені так і не розказала.

– Хіба дядько ще не виклав тобі всю мою автобіографію? – я невесело усміхнулась.

– Цей момент він упустив. Та й бачу ти й дядьку не все розказала, – хлопець був дуже серйозним. – Будь-ласка, Вась. Довірся мені, – попросив тихо. – Не тримай це в собі, – прихилився своїм лобом до мого.

– Це був мій брат, – зажмурилась, відчуваючи як очі починає пощипувати від сліз. 

– Брат? – приголомшлено прошепотів Виговський.

– Зведений, – я сіла, притиснувши ковдру до грудей. – Ми з ним не дуже ладили. З ним ніхто не ладив. Ще з самого початку я зрозуміла що з цим хлопцем щось не так. Він був занадто агресивним, жорстоким навіть. До всіх такий був, але мене найбільше терпіти не міг. Вже потім лікарі діагностували у нього психічне порушення. Не скажу тобі назви, вона занадто складна щоб її запам’ятати. Та я й не хочу нічого пам’ятати, – я похитала головою.