Глава 58

***

Вівторок, 27 вересня

Отямилась я не від дуже хороших відчуттів. В роті було сухо як у Сахарі, все тіло ломило і жахливо стукало в голові.

– Прокинулась нарешті! – Вова, нависнувши наді мною, весело усміхнувся. – Налякала ж ти нас усіх, Василіска.

         Я поморщилась, із зусиллям відтворюючи в пам’яті останні події. Потім оглянула своє тіло. Крові вже не було, але ті всі рани залишились. Хоча це виглядало не настільки жахливо як тоді у камері. Та й боліло вже не так.

– Ти проспала дві доби. Паладій досить згубно діє на ловців. Особливо поранених ловців, – Володя скептично оглянув мене.

– Будуть шрами? – зітхнула, відчуваючи як очі починає пощипувати.

– Бабуся Виговського дала чудодійну мазь, яка заживляє всі рани. Обіцяла що до весілля і сліду не лишиться, – хлопець аж занадто задоволено усміхнувся. На Ваню натякав чи що?

– А цей одяг… – я відчула як стрімко червонію. – Хто мене перевдягнув? – ще раз оглянула чоловічі шорти і здорову футболку.

– Ну, ми не стали довіряти це Виговському, хоча він дуже рвався.  Мовляв крім нього ніхто не має права дивитись на його дівчину, – Вова ледь стримував посмішку. – Але там був ще медичний аспект. Рани промити, обробити їх. Тож крім мене, Вася, ніхто нічого не бачив. І за це можеш не паритись. Я за спеціальністю хірург у цивілізованому світі, тож для мене це звична річ. Оголене людське тіло я вже давно сприймаю тільки з наукової точки зору.

– Чесно? – я скептично глянула на нього. – Мені від цього не легше. Але дякую що не дозволив Виговському, – зітхнула ще більш збентежено.

– Та в нього від тебе одягнутої дах зриває. Так би взагалі забувся що таке сон, – хранитель розсміявся, змушуючи мене зовсім червоніти. – Так, давай зараз швиденько в душ! Потім переодягнешся в свій одяг і обробимо ще раз рани. А тоді підемо вечеряти. А то після такого сну ти мабуть голодна як вовк.

***

Я була в тій же самій кімнаті, в якій ми з Виговським тоді ночували. І знову та ванна з милою жовтою плиткою.

Порізи ще пекли і боліли, коли на них потрапляли струмені води. Але я все одно відчувала полегшення, від того що все нарешті скінчилось.

         Швидкий душ не вийшов. Я довго стояла під водою, ніби вона могла змити з мене все те, що сталось в Єлизарі.

Аж сльози виступили на очах, коли я побачила серед купи шампунів і гелів дві жіночі пляшечки. І на тумбочці біля умивальника лежала ще одна зубна щітка. А під нею записка «Для Васі».

– Не болить? – спитав Вова, намащуючи мазь і накладаючи пов’язки, там де були найбільш глибокі рани.

– Терпимо, – я поморщилась. – Це вже скінчилось? Я маю на увазі з відступниками покінчено?

– Відступники завжди були і будуть. Але, гадаю, тепер мало який наважиться підступитись до тебе. Виговський розірве у шмаття. Я, чесно кажучи, сам тоді його боявся. Ти навіть не уявляєш, Вася, що відбувається з перевертнем, коли його пара в небезпеці, – хранитель незадоволено похитав головою. – По суті, це він тебе знайшов. Виявляється, перевертні можуть шукати не тільки по запаху, – вже серйозніше – Поняття не маю як ця штука працює. Але він тебе відчуває, Вась, – хлопець зітхнув. – Де б ти не була. Навіть у іншому вимірі. Ваня завжди знайде. Бо його тягне до тебе, – хлопець якось дивно усміхнувся.

– А Кирило? Ви його теж… – спитала боязко, після кількох хвилин мовчанки. У смерті Тимофія я не сумнівалася.

– Він утік. Але ми його знайдемо. За ним тепер весь хранительський рід буде полювати. Ти, Вася, розпочала справжній переворот, – хлопець усміхнувся.

– Я не навмисне, – потупилась.

– А я й тебе не сварю, – він знизав плечами, зав’язуючи останній вузлик на пов’язці. – Ти дуже відважний хранитель. Знаєш про це? – серйозно сказав він, поклавши руку мені на плече. 

– А що з Ярославом? – спитала нетерпляче.

Я пам’ятала як просила Тараса забрати його. Чи послухався він мене? Чи так і лишив хлопця у тій камері під номером сорок два?

– Поїж! А потім ми все обговоримо, – Володя просто усміхнувся мені.

         Їсти мені не дуже хотілося. Через слабкість в тілі, взагалі нічого не лізло. Та я пішла з хлопцем за компанію, а то він єдиний хто ще не повечеряв. Хоча Вова все ж таки умудрився запхати в мене два невеличкі кекси. А від чаю я вже сама не відмовилась.

         Варвара Петрівна знала толк у кулінарії. І досить добре вправлялась сама. Це ж скільки треба наварити щоб прогодувати цю дюжину? І повірте мені, їли вони не мало. Поки ми з Володею сиділи, то він вже дві миски рису з’їв. Котлети я навіть не рахувала.

– Ну що, ходімо? А то ти вже ледь не лопаєшся від нетерпіння, – хранитель зітхнув і піднявся з-за столу. Я швидко допила чай і поплелась за ним.

Хлопці заусміхались ледь я з’явилась на порозі спортзалу. Тут не всі зібрались. Тарас, Тоха, Руслан, близнюки, Саня і … Виговський. Останній вже рішуче наближався до нас. І погляд такий дикий, від якого моє серце припустило галопом. 

– Я відчував що не можна відпускати тебе в магазин саму, – сказав він незадоволено, швидко оглядаючи моє тіло, де не де перемотане пов’язками. 

І перш ніж я встигла щось відповісти, губи Виговського торкнулись моїх. Досить лагідно, але я відчувала що він себе стримує. Проте навіть від такого поцілунку, я на деякий час випала з реальності. Але чуже покашлювання в голові, змусило мене отямитись. Макс саме вчасно втрутився.

– Виговський, – пробурчала, присоромлено потупившись. Володя, та й решта хлопців, ледь стримували посмішки.

– Що, Виговський? – хлопець по-свійськи притягнув мене до себе і тикнувся носом в ще трохи вологе волосся. – Боже, Вася, я так злякався, – прошепотів він тихо. 

– Я теж, – обняла його. Сльози самі ринули з очей.

– Вася, все добре, – він усміхнувся, погладжуючи мене по голові.

– Я знаю, – кивнула, ще міцніше притискаючи хлопця до себе і заливаючи його сльозами. Але це були сльози радості. Боже, як же мені його не вистачало. Хотілося не випускати його з обіймів, зацілувати аж до оніміння в губах. Але не тут, і мабуть не зараз. Були ще деякі невирішені питання. – А Ярослав? – швидко стерши сльози, я боязко оглянула хлопців. – Той напівтаргар… – з надією глянула на Тараса.